В рамках фестивалю MERIDIAN CHERNOVITZ у Прикарпатському університеті відбулася публічна дискусія “Політика і культура” за участю поетів Бориса Херсонського, Катерини Бабкіної, Андрія Любки, яку модерував Ігор Померанцев. Ведучий запропонував поміркувати про “вакансію поета в країні, де йде війна”, перефразовуючи рядок із вірша Бориса Пастернака 1933 року. Катерина Бабкіна вважає, що поезія під час війни потрібна, оскільки слово апелює до емоцій людини, має здатність змушувати людей думати, спонукає до дій. “Коли війна, добре сформульовані думки, емоційно насичені слова піднімають людей до чогось, додають рішучості й хоробрості, які в буденному житті люди не завжди у собі знаходять. Не даремно у Древній Греції при армії завжди був полковий поет, який перед боєм виходив до солдат, читав поезію і спонукав їх гідно битися”, – каже вона.

 

Вакансія поета – це завжди небезпека, адже йдеться про офіційну посаду придворного писаки, міркує Борис Херсонський. За Радянського Союзу охочих зайняти ці вакансії не бракувало, а от реальних поетів на цілу країну було усього кілька. Тепер ситуація кардинально змінилася: в Україні придворного поета – жодного. “Але для кого ця вакансія небезпечніша? Можна думати, що для держави, але насправді вона небезпечна для тих, хто її хоче зайняти. Згадайте трагічні долі Мандельштама, Ахматової, Пастернака, Цвєтаєвої”, – роздумує Херсонський.

 

З іншого боку, коли в країні війна чи революція, поезією багато не додаси, переконаний Андрій Любка. “На Майдані читали вірші, але все звелося до того, що важливіше було просто стояти там. Поезія відійшла на другий план, бо важливіше було виказувати свою громадянську позицію. Як у тому анекдоті, що у літаку, який падає, немає атеїстів, так у граничних ситуаціях, які межують зі смертю, кожен стає поетом, – вважає Любка. – Твоє відчуття минущості й марноти спонукає думати афористичними віршами”.

 

Дискутуючи про те, що діячі культури відкрито підтримують позицію того чи іншого політика або владу загалом, Катя Бабкіна зауважила, що варто розмежовувати особу письменника чи актора і культурний продукт, який він робить: “Мене особисто мучить така річ, як давати раду з мудаками, які підтримують Путіна, але вони є добрими письменниками чи артистами. Я їх засуджую, але розумію, що їхня творчість, культурний продукт не стає гіршим від того, кого вони підтримують. Хіба що ці твори стають інструментом для агітації. Головне – не почати когось ненавидіти і не транслювати свою ненависть далі”.

 

Цей виток дискусії лаконічно підсумував Борис Херсонський: “На жаль, немає таких медикаментів, які можуть повернути розум божевільному політику. В будь-якому випадку доля поета – завжди підтримувати народ і країну і ніколи не підтримувати владу.  Письменники можуть довіряти владі, але не зливатися з нею”. Поет запевняє, що якщо на якийсь час потрапляєш під чари влади, то потім або загинеш як митець, або помреш від розчарування: “Я потрапив під чари Майдану у 2004, як і багато моїх колег, а вже за кілька місяців, коли почалося владарювання, я зрозумів, що щось не так – але чого я сподівався?Звідки мали би взятися нові люди, якщо ми всі вийшли з одних і тих самих рамок?”

 

 

 

Наталка ГОЛОМІДОВА