Про Івано-Франківськ, культуру в ньому і культуру його влади “Галицький кореспондент” розмовляє з відомим блогером, фотографом і бізнесменом Ростиславом Шпуком.

– Ти корінний з діда-прадіда іванофранківець. Що є для тебе це місто? 

Перш за все – люди. Нестача архітектурних див компенсується дивовижними людьми. Мені настільки з ними пощастило, що для того, щоб по-справжньому показати місто гостю, піде часу не менше, ніж, скажімо, львів’янину. Бо час у Франківську вимірюється словами.

– Є таке поняття “понаєхавші”, воно народилося колись у Москві, а тепер активно вживається в Києві. Йдеться про некорінних міщан, яких стає дедалі більше в українських містах. Для Франківська це, мабуть, люди з навколишніх сіл, для яких він переважно тільки засіб для процвітання. Така міграція, на твою думку, – це загроза, занепад чи нові можливості?

От у мене є знайомий, який колись зробив офіс на першому поверсі історичного будинку на вул. Шевченка. Це один з першачків баухаусівського функціоналізму в Станиславові. Під шумок ремонту вулиці цей чоловік, з яким ми ніби сусіди, хоч і амбулаторні, лише кілька годин на день, залив невеликий фундамент перед фасадом, щоб збудувати “передпокій”. Я висловив незгоду: такий витончений, детально продуманий фасад має залишатись конструктивно недоторканим. Так от, тепер цей денно-стаціонарний сусід, коли перебуває “в угарі”, шипить мені в спину: “Вот укр пошел, быдло, мы по них на коней залазили”. І це не в Маріуполі, це в серці “бандерівщини”.

“Понаєхавщиною” я вважаю саме це – генетичну, пресовану ненависть, якою накрило у 1940-х, і тепер вона зачаєно вичікує, не дуже й ховаючись. Всі інші види “понаєхавщини”, незалежно від мови й діалекту, говорять, що наше місто для когось є привабливим і має якісь можливості.

Це дріб’язковість від всього відгороджується, будує бар’єри з будь-якого контурного приводу – від дрібно-міщанського до велико-національного. Великодушність же бар’єри руйнує, припрошує всіх та знаходить, чим поєднати.

– Чи є слушною думка, що містом мають управляти саме корінні франківці, для яких це місто є родинним гніздом? Як місту захиститися від несмаку і тупості влади?

Якщо на кілометр-два відійти від центру в будь-який бік, то те, що відбулося з містом за останні десятиліття, – це монгольська навала навпаки: набіги, кожен з яких не забирав що-небудь, а що-небудь залишив по собі. За рівнем катастрофічності результат той же – рахітичний ф’южн. Новітня історія засвоєння нашого міста пишеться різними шрифтами, і змінюються ці шрифти кілька разів на слово.

Розвиток же – це динаміка взаємодії компонентів організму. Якщо вони розвиваються як конкуренти, і ліва рука у зростанні випереджає праву ногу, а нижня губа витісняє верхню – так можна перетворитися з Франківська на Франкенштайнськ. Звинувачувати треба не тих, хто будує, а тих, хто дозволяє. Може, причина і має психологічну прив’язку до походження, але швидше за все – до освіченості.

Зараз громада тимчасово майже втратила вплив, бо отримала межово корпоративну владу: вперше після СРСР вся її повнота (чи порожнеча?) – в руках одної партії. Яка хоча й є ідеологічним антагоністом КПРС, але – о, чудо! ­– часто поводиться схоже, тільки з нальотом “публічної келійності”.

А “причинний корінь” – у першу чергу, в тім, що віднедавна до міських виборів залучили прилеглі до Франківська села, які до міста не належать і мають своїх голів. Там 90-відсоткова виборча активність у два рази вища за центральноміську. Але влада, обрана значною мірою поза містом, вирішує питання забудови не сіл, які її делегували, а середмістя, не завжди рахуючись із волею його мешканців.

І, напевно, аналогічно чинила б на їхньому місці будь-яка наявна в країні партія: так виглядає експлуатація перемоги в умовах мислення про місто в рамках каденції. Ця спішність “терок” політичних менеджерів ніби намагнічує їхні мізки. І підточує півкулі, що відповідають за образне, на користь тих, що відповідають за точне. Думаю, їхні рішення їм самим якщо й приносять задоволення, то хіба лише фінансові, а не естетичні – наприклад, задоволення тим, як вписались новобудови, як вирівняли сприйняття вулиці та допомогли “зазвучати” сусіднім “старобудовам”. На ділі останні тепер виглядають здебільшого репресованими.

Хоча тепер робиться значно більше, ніж раніше, і, здається, якісніше. Всі ці децентралізації, муніципально-поліцизації та інші види декомунізації – дуже позитивні процеси. Недавно я вперше бачив, як муніципальна поліція дбайливо зносила малу архітектурну форму в середмісті. Таке ж слід було б зробити з багатьма великими архітектурними “формами”. Але ще немає відчуття, що місто у відповідальних професійних руках і можна розслабитись. Активісти мусять слідкувати за кожним рухом виконавців і зчиняти галас, уподібнюючись до “кликуш” – інакше ніхто й не зглянеться.

Загальний символ того, що робиться, – біла охайна пластикова буда-каса зі шлагбаумом, що з’явилась серед дороги від Ратуші перед носом брами Потоцьких, в самій зіниці так званої “видової точки”. За людьми приходить тітка з косою, а за урбаністичними пам’ятками – тітка з касою.

– Як би ти прокоментував нещодавню історія з Центром сучасного мистецтва? Які тенденції тут відслідковуються, на твою думку?

На акції ЦСМ приходило не те, щоб мало людей, а приблизно одні й ті ж, “причетні”. Отже, з нашим людом склалось так, що він нібито мало кому потрібен. Але для багатьох надзвичайно важливо, коли він є як опція, яка робить місто містом. Хоч особисту участь більшість відкладає десь там “на потім”. Це як водійські права у людини, якій не вистачає на власну машину: вона зберігає надію, що рано чи пізно ними скористається, заживе.

Ось і на похорон ЦСМ прийшло значно більше людей, ніж зазвичай. Не часто побачиш в одному місці стільки журналістів та операторів, обвішаних засобами всіх можливих фіксацій. За життя покійного вони ніколи так не солідаризувались навколо нього. Я б сказав, що у всіх на очах відбулась самокремація як вища форма самоспалення.

А насправді попалилась влада, відбивши – а фактично вбивши – ЦСМ і замінивши авторів, подвижників ідеї на незрозумілих людей, які, судячи з “конкурсних програм”, не в курсі, що відбувається і куди прийшли. Управлінці ж мали б просто забезпечити ЦСМ найнеобхіднішим і дати спокій, може, навіть повернувшись спиною.

Але сподіватись на це з самого початку сенсу не було: хоча йдеться про незначні витрати, але їх потрібно якось формалізувати й відзвітувати – там же “нічого особистого”. Це рано чи пізно перетворюється на неповоротку процедуру, бо такого почуття гумору, який би дозволив приймати звіти у абстрактній формі, будь-яким нашим департаментам ще довго не вистачатиме.

Ідея ЦСМ народилась одночасно із Незалежністю, перший проект його життєдіяльності створили Яремак з Андруховичем, у якого він досі зберігся. Тобто це дуже зріла ідея, на вигляд хаотична, а насправді осмисленіша, ніж “управлінська молодь”, обізнаність якої в комунальному праві створює уявлення, ніби мистецтво можна закріпити за якимось ЖЕКом. Отже, в такі прийми ця ідея йти не мала права, її треба було б викупити з рабства, як Шевченка. Тепер єдиний вихід – мистецьке самоврядування, пошук незалежного приміщення і громадсько-приватного фінансування.

І якими б неприхильниками творчих угрупувань ми не були (бо робити щось разом варто тільки, якщо при цьому кожен робить своє), але це справа саме їхня – створювати попит, сприяти в питаннях простору, часу і першого умовного виміру – грошей. Інакше все безвихідно робитиметься само для себе.

А ЦСМ під керівництвом виконкому, з плануванням підзвітної діяльності – це як фабрика з пошиття секонд-хенду. Краще нехай буде два “центри сучасного мистецтва”, і нехай демонструють, хто сучасніший.

– Створюється відчуття деградації міста в культурному сенсі. Хто винен і що робити? Попри те, в червні фантастично прогримів “Гогольфест”. Чи буде результат після нього для міста, чи видно його?

Як мінімум, видно мурали (сміється). І от, здавалось би, наше суспільство перебуває в такому стані, що найбільш влучними муралами були б перенесені на фасади тести Роршаха. Але, виявляється, наше суспільство – у такому стані, що будь-який малюнок на фасаді, незалежно від ступеня виразності, є йому тестом Роршаха.

А найважливіший результат “Гогольфесту” – відео конфлікту в фойє облради, соло марнославства клерка, яке в результаті зробило його смішним в очах тисяч – це найкраще покарання за зверхність і манірну неадекватність. У громади з владою – та ж гоп-стоп-тяганина, що й раніше: хто кому почистить кишені, як колись між двома ворожими районами, наприклад, Німецькою колонією й Майзлями, це в традиціях народу.

Нам чи не найбільше не вистачає безтурботності. Ми поставлені в умови, в яких вона нам не світить взагалі: під боком – країна-вурдалак, яка не може не пити чужу кров, бо тоді гине сама. Мистецтво, відповідно, теж “заганжоване”, як казав Фьодорич, соціально-історичними збудниками. І унікальний сенс того ж приміщення ЦСМ на Шевченка, 1 був у його вітринності, у тому, що він приталений “на проході”, де не так просто розминутись. Туди заходили люди, з якими ця “сфера інкоґніта” не підтримує жодних зв’язків, як вони думали, і більшість з них зайвого кроку до якоїсь галереї досі б не зробила.

Мені стало очевидним, що їхні реакції треба фіксувати прихованими камерами й мікрофонами – коли я бачив, як відвідувачі реагують на виставку Перекліти, чи “наративні простирадла” Котерліна, чи скульптурну скарбничку, зроблену Самборським із монтажної піни у вигляді Пана Дайте Пару Копійок…

З відзнятого можна було б монтувати дослідницький документальний серіал: ніщо так точно не виявляє, в якій країні ми живемо, як її стосунки з арт-проявами. Дуже цікаво спостерігати, з якою збентеженістю випадкові люди висловлюють домисли, шукають розуміння, виявляють розгубленість або навпаки – зверхність. Авторів найкращих чи найсмішніших реакцій можна було б відзначати, наприклад, мистецькознавчою літературою чи авторськими картинками. Це ж Центр сучасного мистецтва, а сучасність дуже інтерактивна.

– Уявімо, що ти став мером. Що варто зробити, щоб Франківськ розцвів?

Щоб розцвів – потрібен доступ сонця. Нам дійсно бракує вільного простору. З того, що на поверхні, наприклад, всі численні базари Франківська, навіть не зовсім існуючі, виходять за рамки, якими просторими їх не роби. Постійно діє товарна повінь, під натиском якої береги міста відступають. То, може, місту потрібен свій “Привоз”? І, може, варто для нього пожертвувати, наприклад, незадіяну територію “Приладу”? Хоча б заради того, щоб у центрі більше не пахло хоровою їжею в часи всіх цих харчових вернісажів, свят сиру, грибів і форелі, які комусь, очевидно, потрібні. Вони можуть відбуватись дислоковано, у прохолодних місцях критого прозорого сучасного променад-Пасажу, такого собі харчового парку. Наразі ж спроба примирити арт і харч, знайти компроміс між їжею і мистецтвом відбувається за рахунок останнього, не на його користь, на території, яка мала б більше належати йому: просто неба в середмісті.

А в загальному, мета – створити попит на місто. Туризм призводить до того, що ми обмінюємось баченням. Це збагачує.

І рано чи пізно так станеться, бо мрії українців – куленепробивні. Тому ми недостатньо підірвані, на перший погляд: все виходить поволі, далеко не з першого разу, але все виходить. Видно, українцям треба продовжити тривалість життя в індивідуальному порядку, щоб вони встигали побачити свій результат.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ