Ось уже півроку, як у Франківську з’явився «Новий театр», що досить голосно заявив про себе трьома виставами: «Стус», «Собака» та «Спи спокійно». Свіжа режисура, оригінальний погляд молодого режисера Тараса Бенюка, драйв і вмотивованість акторів одразу привернули увагу глядача.

Сьогодні «Галицький кореспондент» розмовляє з актрисою «Нового театру» Іриною Бенюк. Ірина народилася в Ямниці, закінчила Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, працювала в театрі ляльок ім. Марійки Підгірянки, в Київському ТЮЗі та в театрі Лесі Українки (Київ). Зараз вона перебуває в декреті і допомагає чоловікові Тарасу Бенюку створювати «Новий театр».

 

– Яке амплуа тобі найбільше подобається?

Не люблю слово «амплуа», звучить, як клеймо для актора. Маю більше нахилу до драматизму, люблю грати різнопланові ролі. В більшості театрів, де я працювала, вважали, що я травесті-актриса, через мій маленький зріст (153 см). Багато років комплексувала через це, а потім зрозуміла, що це круто, це моя фішка, мій неповторний козир. Для актора дуже важливо віднайти свою природу почуттів, свій, так би мовити, творчий бензин, який несе тебе по творчому шляху.

У різні періоди свого життя тебе хвилюють різноманітні проблеми, і взагалі, ти вже не такий, як був вчора. Буває, що хочеться то комедії, то драми, то трагедії, або просто помовчати.

– Наскільки ти граєш у буденному житті?

О-о-о! Це питання не до мене. Я відкрита, пряма і страшно наївна (ха-ха-ха). Але бувають різні ситуації… Є такий крилатий вислів: «Правий той, хто щирий». Завжди захоплювалася такими людьми, які не приховували своїх емоцій. Щаслива людина, коли вона не бреше сама собі, не одягає купу масок перед іншими. А навіщо грати в житті? Насправді всі люди дуже добре розуміють, де і хто їх обманює, інша справа – ми самі дозволяємо робити це з собою. Якісь там вчені довели, що людина бреше через кожні 7 хвилин. Ось бачите, все зводиться до театру, адже театр – це великий духовний обман!

– Як ти реагуєш на критику?

Звичайно, не люблю, як мене критикують, трохи закриваюся в собі і займаюся самоїдством. А коли власні емоції вщухають, починаю над собою працювати, потім дивлюся (кла-а-а-с!), якби не критика, цього б не досягла.

– Чи сумісна акторська щирість зі щирістю в житті?

Для мене так, ці речі дуже поєднані між собою. Та буває різне. В кожного актора своя творча кухня. Хтось такий закритий по життю, а на сцені такий екстраверт, і навпаки. Але сцена – це як збільшене скло, одразу ж видно людину, її світогляд, ерудованість, кількість прочитаних книг, духовне забарвлення та ін. Видно, коли актор бреше, а коли щирий перед собою та іншими. Єдине, що ще можу сказати: якщо актор не проникається різними проблемами, якщо він тонко не відчуває біль чи радість оточення, йому нема що сказати. Цитую О. С. Пушкіна: «Над  вымыслом слезами обольюсь».

– Ти як актриса мирна з режисером? І чи закінчується режисура вдома?

Так, я мирна з режисером. Але ставлю багато запитань. Люблю привносити щось своє, інколи і сперечаюся. Ціную в режисера гострий розум, який не просто філософствує, а бачить тебе наскрізь і може знайти в актора щось таке зарите в його душі, чого той сам би ніколи не відкопав. Таких, на жаль, мало. Актори, як діти, отримують роль, а далі ведіть нас, бо ми не знаємо, куди йти. Бо кожна роль – це все спочатку, нове життя героя, якого треба прожити, полюбити, віднайти в собі і народити…

У мене немає відпочинку, коли репетирую. Прокидаєшся з думками про роботу і засинаєш. Постійно прокручуєш у голові репетицію, тексти, а їх ще треба перевести на дію, на правильну дію! Це величезний труд, який потребує сильних духовних і фізичних затрат. Тому важливо для актора вести здоровий спосіб життя, щоб витримати все це навантаження.

– Ти граєш у спектаклі «Собака», наскільки важко дається роль?

Роль собаки – це моя одна з найулюбленіших ролей. Вона для мене така цінна, така трепетна. Я ж не граю там Собаку, а людину, яка просто любить. Щоб любити, треба мати талант. Це дуже складне і напрочуд просте поняття. Пошукати в собі оцю безкорисну, собачу любов було дуже важко. Та чи вдалося, то це вже судити глядачеві.

– А над чим працюєш зараз?

Зараз я готуюся до появи на світ другої дитини, от-от настане цей день… Звичайно, планів багато, хочу зіграти багато ролей. Допомагаю чоловікові, режисеру Тарасу Бенюку, у вихованні його студентів, даю майстер-класи, створюємо «Новий театр».

– Із сучасних українських режисерів хто тобі найбільше імпонує?

Соромно зізнатися, але тих, що мені імпонують, багато немає… Та серед них є такі, як Михайло Резнікович, Віталій Малахов, Дмитро Богомазов, Володимир Кучинський.

– За якими критеріями ти оцінюєш, хороший спектакль чи ні?

Якщо в кінці вистави ти відчуваєш катарсис, те божественне явище, що перевертає тебе з ніг до голови, то значить вистава хороша. Люблю постановки, де не помітна режисура, де таке враження, що вона там відсутня, де немає нагромаджених декорацій, де слуховий простір не забитий музикою. Добре, коли глядач має можливість фантазувати разом з акторами. Життєвість і таємнича простота заворожують у виставах.

– Які свої ролі ти б назвала найзнаковішими і чому?

Мені пощастило, я зіграла багато ролей. Ще в інституті зіграла дівчинку Дворі в «Іграх на задньому дворі». Ця роль допомогла мені вирости як актрисі, повірити в себе.

Потім у Києві доля подарувала зіграти Ніну Зарічну в «Чайці» А. П. Чехова. Це велика драматична роль, вона наділила мене жіночністю, свободою, легкістю, я навчилася довіряти своїй природі сповна.

Ну, і, звичайно, роль Собаки в однойменній виставі. Тут взагалі містика. Як тільки я почала її репетирувати, завагітніла донечкою Варваркою. Потім потрібно було врешті-решт випустити виставу, знову завагітніла, і чекаємо синочка. Ця роль, Собака, подарувала мені материнство – найголовніші прем’єри мого життя!

– У «Новому театрі» ви говорите про філософію і душу своїх героїв. Чомусь мені здається, що такі високі теми в кіно і в театрі сьогодні знецінилися…

Ви праві, високі цінності сьогодні не в моді. Люди не хочуть багато думати, а хочуть відпочити після трудодня і довго дивитися в зомбоящик (телевізор) або в сучасні телефонні гаджети. А навіщо думати, адже за тебе все вирішать, наприклад, реклама, яка скрізь все заполонила і яка направить тебе на істинний шлях. Подумати тільки, колись за необдумано сказане слово могли викликати на дуель, на смерть…

«Новий театр» – це не розважальна і не моральна установа. На виставах цього театру глядач не зможе бути відсутнім, він почне думати, співпереживати, жити іншим життям.

– Трапляється, що ти дивишся якийсь закордонний фільм і думаєш: «Цю роль я б хотіла зіграти»?

Ой, та завжди, коли дивлюся якесь хороше кіно, в мені прокидаються акторські амбіції.

Та найбільше мені б хотілося зіграти одну з головних жіночих ролей у фільмі Клінта Іствуда «Мости округу Медісон». Тема дуже болюча для людини – подружня зрада. Справді, як віднайти ту панацею, щоб до кінця життя подружжя залишалося цікавим одне одному, щоб їхні почуття не згасали, щоб їхні мрії не вмирали разом з ними, щоб врешті-решт хтось не закохувався десь на стороні?

– Чим театр може бути цікавий сучасній людині?

Сучасній людині потрібен театр як хороша музика, цікава книга, захопливе кіно. Театр – це унікальне живе мистецтво, яке діє за принципом «тут і зараз», воно є неповторним, як мить. В Україні, на жаль, є низка непрофесійних, низькопробних театрів, які відбивають жагу до цього виду мистецтва. Та якщо ти людина розумна, то поцікався в інтернеті і почитай, звідки взявся той театр. Ще в стародавній Греції в’язнів звільняли на період, коли мали відбуватися театралізовані дійства. «Хліба і видовищ» – ось що потрібно людині…

Сучасну людину заполонив віртуальний світ, вже майже все віртуальне: ціла копиця друзів, які щось «лайкають», ти цих друзів ніколи в очі не бачив, не брав за руку, не йшов з ними в похід і т.д.

А театр подарує тобі багато нових, реальних життів, ти заглянеш у вічі своїм страхам, мріям, пірнеш у дитинство, побачиш старість, і все наживо, і все по-справжньому!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ