Він умів бути справжнім другом, при цьому залишаючись дуже стриманим із незнайомими. Та його знала вся Україна. Він був міфом, який не хотів бути міфом. Він зробив групу «Брати Гадюкіни». Він же її й поховав. Після «Гадюкіних» він став кращим ді-джеєм України, а згодом і Росії. Він не переймався славою і не любив її. Він – це Сергій Кузьминський, або Кузя, як його називали всі…

Цього понеділка він відійшов туди, де краще…

Останніми роками він вкрай рідко давав інтерв’ю. У пам’ять про Сергія Кузьмінського „Галицький кореспондент” передруковує з незначними скороченнями інтерв’ю, яке Кузя дав газеті 22 вересня 2005 року. Тоді текст називався «Всьо чотко». Бо хворий раком Сергій тримався гідно до кінця. Тепер ми винесли в заголовок іншу його фразу з тієї розмови. Фразу, яка виявилася пророчою.

Прощай брате, ми тебе всі любили і будемо.

 

– Сергію, чим для тебе зараз є те минуле, яке називається «Брати Гадюкіни»? Як воно все було, якщо дивитися з цього часу?

Перш за все, це було весело. Як воно і повинно бути в молоді роки. «Гадюкіни» існували в дуже цікавий час. Руйнувались старі стосунки і стереотипи. Позаду були десятиріччя радянської сірості, а попереду – щось абсолютно невідоме, але дуже цікаве і, як ми всі сподівались, прекрасне. Частина моїх молодих років все ж таки припала на Брежнєвсько-Андропівсько-Черненківські роки. Тому було дуже багато невипрацюваної енергії. Гадюкіни для мене стали тим девайсом, за допомогою якого я виплеснув всю цю енергетику. Сенс існування людини, можливо, в тому і полягає, щоб віддати світові якнайбільше своєї енергії. І чим краще ти це зробиш, тим більше до тебе потім вернеться. Це як пенсійний фонд.

…Коли людина популярна, її, як правило, оточують вампіри. Тобто люди, яким щось від тебе треба. І чим більша твоя популярність, тим тісніше це коло. Це жахливо, коли люди спілкуються з тобою не як з людиною, а як з твоїм сценічним іміджем. Коли тобі дивляться в рота і плещуть в долоні, яку б дурню ти не ляпнув. Коли немає поруч нікого із справжніх друзів, хто б сказав: старий, альо, ти, здається, вже трошки підганяєш. До речі, це одна з причин, чому я переїхав жити в іншу країну. Тут ніхто не знає про моє минуле, і я можу бути тим, ким я є насправді.

– «Гадюкіни» – сторінка твого життя, яка забрала багато часу і дала багато досвіду. Що ти втратив по дорозі?

Ну, сам дивись: коли всі вчилися в інститутах, я гоцав по сцені, всіх веселив. Потім, коли всі почали працювати і робити кар’єру, я лікувався від наркотичної залежності (бо інакше як можна було гоцати по штири концерти в день). Тепер, коли ті, хто ходив на наші концерти, стали поважними людьми, родили дітей, збудували хату і посадили дерево, я лишився таким, як і був, – перекотиполем по найманих квартирах. Я не знаю – це загубив, чи навпаки, знайшов?

– Життя у Львові, Києві, Москві…Ти спинився чи далі у пошуках міста?

Я не шукаю місто. Я шукаю людей. Таких, з якими цікаво. Які не тільки беруть, але і віддають. Таких людей можна знайти будь-де. Але логічно, що у великих містах їх більше.
Останнім часом Інтернет трохи змінив цей стан. Думаю, коли зв’язок стане кращим, я, можливо, поселюсь де-небудь на верховині…

– Декілька разів в Інтернеті спалахували скандали, пов’язані з нерозумінням, ЩО ти і ХТО ти є…Знаю, що ти не дуже толерантний до дурнів. А може, у дурних просто інший розум?

Дурень – це той, хто краде в тебе час. Тобто злодій. Бо з роками розумієш, що час – то головна твоя цінність. Якщо ти не знайдеш в собі волі сказати дурню якнайшвидше: а пішов ти…, то будеш потерпілим. Я припускаю, що деколи, можливо, у людей дійсно інший розум. Але коли йдеться про спілкування, то тоді справа в пріоритетах. Якщо тобі щось від мене треба, будь ласка, постарайся тоді мислити за законами реальності, в якій існую я. Або принаймні не нав’язуй мені своїх.

– Уже другий рік ходять чутки про возз’єднання „Братів”. Прокоментуй.

Возз’єднання є неможливим. Возз’єднатись тепер означає розписатися в тому, що десять років після «Гадюкіних» прожито марно. А це зовсім не так. Кожний з музикантів за цей час реалізував себе в якійсь іншій справі, і в кожного ця справа перебуває в стані розвитку. І повертатися назад є просто безглуздям. Йдеться про один-два концерти – як нагода зібратися всім разом і згадати минуле. Щоб на концерт прийшли ті, хто приходив тоді, 15 років тому, щоб ми подивились один на одного, зрозуміли і усвідомили, як ми прожили ці роки. Чи здійснились наші мрії? Чи стало нам жити краще? А якщо прийдуть на концерт люди нового покоління, які нас не бачили ніколи наживо, то, можливо, вони відчують частину того духу кінця 80-х, що для них буде, сподіваюсь, позитивним досвідом.

– Що в Україні ти вважаєш дійсно цікавим у музиці? І яка музика тобі цікава взагалі?

Мене зараз найбільше цікавлять абсолютно невідомі широкому колу імена молодих електронників. Тих, хто зрозумів, що комп’ютер – не бездушна машина, а такий самий інструмент, як гітара чи скрипка, але з набагато більшими можливостями. За офіційною сценою майже не слідкую, бо не бачу первинного продукту. Як правило, бачу українську проекцію чужих ідей.

– Чого тобі не вистачає в Москві з України?

Мені дуже не вистачає двомовного середовища, до якого я звик. Більшість наших жартів і приколів у спілкуванні між собою були на межі двох мов. Тут такого нема. Але завдяки Інтернету це можна якось компенсувати онлайн-спілкуванням.

Крім того, деколи хочеться релаксу. Москва дуже велике місто, а тому дуже швидке. Тут не ходять так просто в гості, як „проходив мимо та й зайшов”. І не сидять ночами за пляшкою з довгими розмовами. Буває, звичайно, але рідко. Як правило, заїдуть в гості, або ти заїдеш, випили „по піісят”: ну шо ти як? Та я от так. А ти? Та ну і я. Ну все, я побіг, бо вже шоста, шоб у пробці не стояти. Така-от холера.

– Тексти „Гадюкіних” були на галицькому діалекті. Це від любові чи навпаки?

Це від того, що так розмовляли навколо. Ми жили в такому середовищі. І співали пісні про нього. Не знаю, якщо б я тепер писав пісні, можливо, вони б були російською з азербайджанським акцентом…

– Ти живеш з гарною, розумною жінкою. Як уживаються ваші екзистенції?

Дуже добре уживаються. Я людина нелогічна і творча, а вона навпаки – математик. Причому я теж закінчував фізматшколу колись у Львові, тому я дуже добре розумію її спосіб мислити. А вона дуже любить музику і, взагалі, тягнеться до всього прекрасного. Хоча за освітою спеціаліст з інформаційних технологій. Так що у нас дуже хороший симбіоз. Ще й до того, я маю собі на халяву дуже висококласного сисадміна: в моїй студії всі компи працюють, як годинник (дружина по роботі адмінить сітку в дуже великій російській корпорації). Хитрий я українець…

– Життя в тебе було складне. Завдяки пресі про це знають всі. Ти би хотів знайти слова, щоби когось застерегти? Ти знайшов силу, поділись, може, комусь поможе…

Та ну, що тут казати. Відомо, що дурень вчиться на своїх помилках, а розумний – на чужих. Я був дурень, то вже ви будьте розумними. І не вживайте всяку каку, і не пийте багато. Потім будете шкодувати за згаяним часом, як я тепер шкодую…

– Я собі так розумію, що ти урбаністична людина. Що любиш і чого не любиш в природі?

Дійсно, я люблю місто. Велике місто. Щоб їхати на машині дві-три години, і воно не закінчувалось. Щоб навколо були мільйони людей. Щоб диміли заводи, щоб стояти у пробках. Щоб можна було сказати: боже, як я це все ненавиджу.

І втекти кудись в ліс чи в гори. І на третій день сказати: все, я не можу більше без Інтернету, мікровейву і піци з доставкою. Людина – дуже дивна істота.

– Що тобі треба для повного спокою?

Тобто розказати про мої побутові мрії? Добре.

Я хочу жити в невеликому двоповерховому будиночку на горбі. Недалеко від якогось мегаполісу – кілометрів за тридцять. На першому поверсі щоб жив я з дружиною і дітьми. На другому щоб було де спати друзям, які будуть до мене приїздити. В підвалі щоб була студія. Біля хати невеликий садочок. Щоб був швидкий Інтернет. Надійне авто, щоб їздити до міста, коли треба (зустрічати друзів в аеропорт, наприклад). І щоб робота, за яку мені платять, приносила мені задоволення. Ось і все. Не сильно розкатав губу?

Розмовляв Олег ГНАТІВ