Софія Андрухович: «Мене дратують жовчні висловлювання про ганебну та слабку сучасну українську літературу»

  • Вона каже, що щастя – це і мить, і постійність, і ще бозна-що. Захоплюється багатьма речами, які не мають до літератури жодного стосунку. І хоч вже кілька років ця письменниця живе під Києвом, та не перестає відчувати глибинність своїх стосунків з рідним містом, а відтак писати історії про Франківськ і для нього. Софія Андрухович розповідає «ГК» про свої та чужі книги, розвиток сучукрліту, свій літературний ріст і дратівливі явища в літературі.

     

    – Кожна наступна книга для письменника – це обов’язково ріст? Чи навпаки, перші речі завжди є найліпшими, а потім письменник починає вичерпуватися?

    Це як який письменник. Бувають такі, які несподівано – навіть для себе – вибухають чимось таким абсолютно неймовірним, цікавим чи хорошим, а потім ціле життя намагаються якщо не переплюнути, то принаймні наздогнати той перший успіх. І їм рідко це вдається. І сумно, коли письменник знову і знову переписує ту ж книгу, тільки вже натужно, тяжко, зі скрипом. Тут проблема, часто навіть трагедія, в зацикленні, в нездатності розслабитись, вдихнути на повні груди, подивитись навколо. А в ідеалі – це історія Консуело Веласкес і її “Бесаме мучо”. Композиторка написала цю пісню в 16 років, отримала світову славу, розбагатіла і ціле життя прожила на гроші, отримані за неї. Більше вона не створила чогось такого ж популярного. Це з одного боку. А з іншого – “Бесаме мучо” наспіває кожен, хіба ж це не захоплює? Створити бодай один рядок, який торкатиме за душу.

    Щодо мене, то ні – мої перші речення не були найліпшими. Я відчуваю, як росту і міцнішаю, стаю дедалі впевненішою. В писанні мене тягне на постійне освоювання нових територій і ускладнення поставлених самій собі завдань. Щоб писати добре, я мушу отримувати задоволення від процесу, мені повинно бути цікаво, хвилююче і ново. З одного боку, моє ставлення до писання стало спокійнішим: я не чекаю, як манни небесної, прозрінь, осяянь, екстазів, муз і натхнень, які засліплять мене і водитимуть моєю рукою. З іншого – писання дедалі більше нагадує мені благородну працю, ремесло, у якому я прагну стати майстром: дивувати і захоплювати, створювати яйця Фаберже, гобелени та інші дива. Як алхімік, який точно знає, що перетерті кігті росомахи та сік чорноплідної горобини, сполучившись, породять у приміщенні веселку, я ретельно підбираю слова, які разом збудять у читача відчуття ніжності чи хвилювання. Принаймні, я до цього прагну.

    – Яким Ви передбачаєте розвиток сучукрліту, скажімо, на наступні років 50? Повернення до класики чи заглиблення в особисті рефлексії, сюжетна проза чи постпостмодернізм?

    Вона набиратиме вагу, нарощуватиме жир. Нашій літературі потрібно більше м`яса, себто всього багато і різного, щоб з цієї різноманітності кращих і гірших творів поступово сформувалось впевнене русло. Що більше буде написано, то вищий шанс того, що серед кількості з`явиться якість. Хоча якість у нас є і зараз, мене страшенно дратують ліниві і жовчні висловлювання про те, наскільки ганебною та слабкою є сучасна українська література. Але такі ми у всьому: нарікаючи на продажність всіх навколо, даємо хабарі; лаючи депутатських синків на іномарках, самі не можемо навчитись правильно переходити дорогу. Презирливо спльовуємо у бік українських письменників, тим часом як за кордоном переклади їхніх книжок зустрічають із повним захопленням.

    50 років – це ж така прірва часу! А в сучасному світі все так карколомно змінюється, що прогнози давати майже нереально. Гадаю, на той час українська література, як і загалом світова, ще глибше запорпається в нетрі Інтернету чи нові технології, якщо Інтернет стане смішним пережитком. Межі розмиватимуться, література буде ставати дедалі мультимедійнішою, аудіо-візуально-кінематографічною, і в ній будуть і особисті рефлексії, і сюжети – все те ж, що й тисячу років тому: народження, смерть, любов чоловіків, жінок і людей без статі.

    – Українська сучасна проза потерпає від браку добрих сюжетів з живими персонажами, розмитості центральних ліній…

    Я не думаю, що українська сучасна проза потерпає. Як на мене, вона почувається цілком добре. Якщо хтось від цього страждає, чому б йому не написати книгу з сюжетом, у якому він відчуває потребу? Це схоже на обов`язок, який чомусь накладають на українських письменників. Між тим, вони пишуть те, що хочеться їм – і ніхто не має права їм це заборонити.

    – У літературних світах яких українських сучасників Ви почуваєтесь затишно?

    Мене тішить, що світи ці такі різні. Я люблю прозу Юрія Винничука, Тараса Прохаська, Тані Малярчук, Іздрика. Та й ще кількох.

    – Яку з усіх Ваших книг вважаєте найближчою? В якій з них Ви зуміли сказати читачу найбільше?

    Мої книжки для мене такі різні. Кожна – це певний період життя, дорослішання, росту. Ніби окремі материки, поєднані, попри те, водами одного океану. Найбільше, мабуть, я сказала у “Сьомзі” – хоча б тому, що вона найгрубша за обсягом. А якщо серйозно, то вона найвідвертіша, найщиріша. Проте на цей момент особливу ніжність у мені викликають “Старі люди” – спроба створити світ, населити його людьми, розповісти історію їхніх життів.

    – Чи не вплинув переїзд до столиці на відчування світу, а відтак і процес писання? Не думали повернутись у Франківськ назавжди?

    Я вже давно не живу в столиці. Ми переїхало за місто, живемо у тихій місцині біля лісу. Звісно, зміна місця дуже впливає на писання і світовідчуття в цілому. А останніх місяців дев’ять я провела у Франківську, так склались обставини. І мушу сказати, що полюбила його заново і дуже гостро. Знаю, що їхати з нього буде тяжко і сумно. Проте і в будинку під Києвом мені добре. Ці два місця такі різні і такі мені любі. В ідеалі хотілось би жити часом в одному, часом – в іншому, а ще іноді – взагалі деінде. Буду над цим працювати.

    – Народження і виховання дитини змінює ставлення до письма? Що врешті-решт стає пріоритетом?

    Поява дитини неймовірно все змінює. Починаєш настільки гостро відчувати світ, відкриваєш стільки нового, що просто не віриться, як можна було раніше цього всього не помічати і розтрачати життя на дурниці. Розумієш, що важливе, а що – ні. Не звертаєш уваги на непотрібне. Відкриваєш у собі силу-силенну нового, якісь нові – непередбачувані, часом навіть шокуючі – вміння, зацікавлення, стаєш сильнішою, загострюються смак, внутрішній зір, чутливість і чуттєвість.

    До письма я почала ставитись спокійніше, простіше і серйозніше. Я не розтрачаю себе на пусті переживання, а роблю лише те, що мені по-справжньому цікаво. Стала захищенішою і разом з тим відкритішою. Знаю, на що не варто звертати уваги, і тому можу зосередитись на роботі над тим, що буде торкати читачів, мене саму і подобатиметься моїй доньці, коли вона зможе це прочитати.

    – Яким Ви уявляєте Вашого читача?

    Розумним, дотепним, добрим, толерантним, вразливим. Читачів так багато, і як добре, що вони такі різні…

    – Пишеться краще, коли Вам добре чи зле?

    Краще пишеться, коли мені спокійно і впевнено. Коли я знаю, про що і як хочу написати. Пишучи, я завжди схвильована і зосереджена водночас. Близькі впізнають цей звернутий кудись всередину погляд – ніби тут, а ніби й деінде. При цьому я відчуваю ще десятки різних відчуттів і сотні їхніх відтінків.

    Розмовляла Тетяна ЄРУШЕВИЧ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!