Дуже важливо перебувати у проміжних місцях – автобусних станціях,

потягах, таксі, залах очікування та аеропортах: ти відкритий долі,

ти відкритий абсолютно всьому,

тому з тобою може статися все, що завгодно.

(з інтерв’ю з Мариною Абрамовіч)

 

---

 

 

Так от, тепер поговорімо про чекання.

Я не знаю людини, якій подобалось би чекати. Мені здається, це не подобається нікому. Всі люблять вирішувати свої справи ефективно й швидко, хірургічно відмірювати кожен рух, прораховувати варіанти розвитку, планувати й дотримуватися планів, перетікати з одного стану в інший без хвилювань і поривів, згідно з задуманим графіком, плавно, еволюційно.

Чекати нудно. Крім того, будь-яка затримка сприймається як збій програми з ефективного ведення свого життя. Запізнитися на транзитний літак, проїхати свою зупинку або бути висадженим з потяга – кому це до вподоби?

Проте тут є прихована вигода. Неочікувана зміна планів під час руху звідкись або кудись – це найпевніший спосіб потрапити в проміжне місце. Позаяк зміна неочікувана, то замислити її неможливо. Енергія проміжних місць, тонка й полохка, доступна лише за умови цілковитої відкритості. Інтенція блокує цю енергію. Вона не приходить, якщо на неї чекаєш.

Натомість, вона приходить, якщо чекаєш на щось інше.

Скажімо, на електричку “Броди – Львів”.

Або на північ. Як тоді, коли я застрягла на польсько-українському кордоні. На пропускному пункті “Рава-Руська”, де нема пішохідного переходу.

Або на потяг. Наприклад, я відчула, що є не там, де хочу бути, за півгодини зібрала рюкзак з ковдрою й термосом і на кільцевій спіймала автобус до Франківська. Водій їде повільно й запізнюється, тому в місто я приїжджаю ближче до півночі. Зла й спустошена, беру зворотний квиток на потяг і на зло комусь (кому?) відмовляюся від ідеї їхати спати (хоча мені є куди їхати). У залі очікування зібралися ті, хто, як і я, зійшов на узбіччя: збігати в кущі, розім’яти спину, зловити собі попутку або просто відсторонено поглянути на автомобілі, що проносяться повз. На другій годині чекання до мене підсідає сивий і сірий чоловік: “Ты тоже приезжая? Если бы у мене была квартира, я бы забрал тебя к себе”. Він каже ще кілька речень, після чого прибуває мій потяг.

Прихована вигода проміжних місць у тому, що чекання там вимушене, а бездіяльність – виправдана. Мій фотограф з Лондона, напевно, обожнює проміжні місця, тому що там його ніколи не охопить паніка, хай він хоч місяць сидітиме без роботи.

Проміжним місце роблять не географічні координати, а досвід. Тому не існує місця, яке було б універсально перехідним для кожного.

Існують проміжні місця, які не є місцями, а проміжками часу. Коли сходиш з попереднього потяга, але ще не сів у наступний. Коли немає нічого старого, що захищає, і немає нічого нового, що кличе. І ти, навіть якщо не хочеш чи боїшся, мусиш відкритися. Моя одногрупниця Надя називає цей стан “наче сидиш на вокзалі і прислухаєшся, чи не твій це потяг оголошують”.  

Мені здається, вона зараз саме там, у проміжному місці без місця. Здається, я теж. Тут досить просторо, тут сутеніє. Довкола паркани, а за ними – туманні поля, вкриті вечірньою росою. На них страшно ступити, тому що моя самотня фігура буде легкою мішенню на молочно-сірому полотні поля. Мене пристрелять, як утікача з невідомо звідки в невідомо куди. Повз мене проїжджають машини. Щось у них закінчилося, а щось на них чекає. Їх водії поспішають кудись встигнути, переймаються, чи все гаразд з документами, чи швидко їх пропустять. Вони знають куди й мають куди їхати.

І саме тут, в центрі цього всього, коли я на нього найменше очікую й найбільше потребую, з’являється спокій.

Наталя ЄРЬОМЕНКО, письменниця, гість резиденції “Станіславський феномен”, організованої Літературною агенцією “Discursus” та ГО “Форумс”