Режисер: Роберт Будро

У ролях: Ітан Хоук

Італія, 1966 рік. Джазовий трубач Чет Бейкер качається по підлозі тюремної камери і сильно пітніє. Його вивертає навиворіт. Поруч валяється труба. Раптом з труби виповзає здоровий волохатий тарантул. У Чета галюцинації. Так починається фільм канадського сценариста і постановника Роберта Будро «Народжений для смутку» з Ітаном Хоуком в головній ролі, який безапеляційно заявляє, що найчистіші, ангельські мелодії народжуються з болю, крові і бруду. Народжуються в напівтемряві тісних застарілих комірок, де свічки запалюють не для освітлення, а щоб підігріти на чайній ложечці нову дозу.

Взагалі, нездорові пристрасті прославлених джазистів минулого століття описані в легендах про відомих рок-н-рольників. Майлз Девіс і Чарлі Паркер вживали героїн, Телоніус Монк випивав по пляшці віскі на день, Білл Еванс і Арт Пеппер сиділи на кокаїні. Одним з небагатьох, хто тримався осторонь від порошку, був Діззі Гіллеспі. Він курив траву і вважався праведником. Складалося враження, що по-справжньому крутий виконавець джазу просто зобов’язаний бути в залежності від якихось речовин. Або хоча б страждати від параної, істерик і депресії. Весь набір психічних розладів сповна пізнав і Чет Бейкер. Коли в п’ятницю, 13 травня 1988 року, він вистрибнув з вікна свого готелю в Амстердамі, він все ще сидів на голці.

«Народжений для смутку» далекий від загальноприйнятих канонів байопіку, розповіді про життєвий і творчий шлях героя від колиски до могили. Немов джазова імпровізація, що вільно перестрибує з ноти на ноту, картина Будро стрімко переміщається між подіями і географічними локаціями; навколишній світ розмивається, в реальність вторгаються спогади і фантазії, біографічні факти перетворюються на міф. Блідий худий чоловік з-під лоба дивиться на стіну, підносить до розбитих губ трубу, з рота тече кров, а з труби тече музика – одна з найбільш суперечливих фігур в культурі XX століття постає на екрані в усій красі своєї трагічної пишноти.

Режисер вперше показує Бейкера у момент його падіння на саме дно і веде за лаштунки в мить тріумфального повернення на сцену знаменитого нью-йоркського клубу «Бердленд». Бейкер, по суті, був таким Емінемом серед джазистів – білим хлопцем, який просував свою творчість там, де чорні вважалися поза конкуренцією. Девіс і Гіллеспі дивилися на Бейкера зверхньо – лірична меланхолія кул-джазу здавалася їм занадто солодкавою, структура його композицій – надто примітивною порівняно з невгамовним буйством бібопа.

Цей маленький фільм всередині фільму зроблений в дусі Нуар – чоловіки хизуються зализаними богартовськими зачісками, а жінки спокусливо курять в стилі Ави Гарднер. Чорно-біла гама пасує до естетики джазу. Але варто було Бейкеру повернутися до нормального життя, як злопам’ятний дилер, якому він заборгував за останнє замовлення, нацькував на нього бандитів. Бейкера по-звірячому побили. Він позбувся всіх передніх зубів і більше не міг займатися улюбленою справою: гра на трубі завдавала страшних мук. Бейкер не здався і за допомогою Джейн зміг вибратися з прірви, але лише на деякий час. Грати зі вставними зубами він навчився. Грати без шприца – ні.

45-річний Хоук з багажем із чотирьох номінацій на «Оскар» і репутацією одного з найбільш різнопланових акторів Голлівуду, однозначно, зіграв головну роль у житті, роль зламаної людини з паскудним характером, дитячими примхами і великою мрією. Його Бейкер – егоїст, яких ще треба пошукати, жити і дружити з ним неможливо. Як неможливо і встояти, коли він високим хрипким тремтячим голосом виводить «My Funny Valentine».

Рік тому «Народжений для смутку» вийшов в американський прокат одночасно зі стрічкою Дона Чідла про Майлза Девіса «В гонитві за Майлзом». У першому фільмі Майлз – один з найважливіших персонажів; Чет у другому не з’являється жодного разу. «Можливо, тому, що Чет був певною мірою одержимий Майлзом, хоча сам Майлз на нього чхав», – вважає Хоук. Зациклений на центральному персонажі фільм Чідла хлюпочеться в алкогольно-наркотичному дурмані безумств Девіса і журналіста «Rolling Stone» у виконанні Евана МакГрегора та неабияк скидається на черговий епізод з серіалу «Вініл». Картина Будро натомість – ціла джазова поема, в міру емоційна, в міру жорстка, протяжна, як дзвін розірваної струни, і притягальна по-особливому зворушливою і простою красою. Як холодна чистота зими в Оклахомі, куди Бейкер приїжджає відвідати батьків. Як помаранчевий у променях призахідного сонця лід на озері, де він гуляє з трубою. Як їх із Джейн недовге щастя в дорожньому фургончику. Як і сама його музика. Бейкера недарма називали «Джеймсом Діном джазу». Хоч загинув він не таким молодим, у 59 років, але жив так швидко, що досягти великого мистецтва зміг тільки шляхом нещадного саморуйнування. В цьому і полягає основна ідея фільму Роберта Будро, від безжальної правди якого хочеться вити і товкти кулаками об стіну…

ФЕЛІНСЬКИЙ