«Галицький кореспондент» продовжує серію публікацій про загиблих прикарпатських героїв АТО. Цього разу пригадуємо Андрія Фігурного із позивним Лем – відважного іванофранківця родом із Тлумацького району, який на війні виявив свій непересічний талант висококласного воїна.

Якби не туман…

У їхньому дворі майже біля самої хвіртки стоїть капличка з Богородицею. Такої більше немає біля жодної хати в селі Надорожна, що на Тлумаччині. Капличку вирішили збудувати ще кілька років тому, бо дуже часто в тому місці, поруч із будинком на дорозі, траплялися аварії. Відтоді таких бід там більше не ставалося. Лиш тільки Андрій живим додому не повернувся…

Командир взводу 93-ї окремої механізованої бригади добровольчого батальйону «Донбас» Андрій Фігурний до війська пішов добровольцем. З  січня 2015 року виконував бойові завдання в зоні АТО – в селах Водяне, Опитне, Піски, Карлівка, Старомихайлівка. Брав участь у боях за Донецький аеропорт. Довгий час чергував на 17-ій висоті (біля злітної смуги ДАПу), яку сепаратисти назвали «Мурашник». 24 листопада 2015-го, на 36 році життя, молодший сержант Андрій Фігурний загинув під час проведення розвідки у Мар’їнському районі. Бій з диверсійно-розвідувальною групою супротивника тривав більше години. Поки Андрій ще залишався живим, то разом із двома пораненими товаришами давав відсіч терористам, які намагалися взяти їх у полон. Побратимів урятували, а Андрій загинув внаслідок численних поранень.

«Я навіть знаю, коли та страшна біда сталася – о 14.45, – розповідає мати загиблого івано-франківського вояка Ганна Фігурна. – У той день дуже густий туман був. Хлопці нічогісінько перед собою не бачили. Можливо, якби не туман…»

Андрій Фігурний за кілька днів уже мав піти у відпустку і нарешті приїхати додому. Вирішив востаннє перед відпусткою вирушити в розвідку. І таки востаннє.

«Пішов, і з кінцями пішов. Бачите, ніхто його не зміг вберегти: ні друзі, ні Бог. Війна – то є війна. Куля не вибирає. Вже маса хлопців погинули. І нічого ми не годні зробити з тим», – плаче Ганна Фігурна.

Без татка залишилися двоє хлопчиків: восьмилітній Максимко – від першої дружини і однорічний Данилко – від другої.

«Хочу бути військовим»

Андрій Фігурний виріс у багатодітній сім’ї. Був наймолодшим з-поміж сімох дітей. Веселе, компанійське хлоп’я ніколи не могло всидіти на місці, наче та дзиґа, крутився та завжди щось вигадував. Як тільки мама купила ігрову приставку, Андрія неможливо було за вуха відтягти: день і ніч бавився у війну. «Мамо, я хочу жити в місті, і ще хочу бути військовим», – часто повторював малий Андрійко.

Навчався у львівському виші, де здобув спеціальність «технічне обслуговування та ремонт апаратури зв’язку». Потім була строкова служба в армії і розчарування в ній – Андрій Фігурний тоді казав, що армія геть занедбана.

Згодом він оселився в Івано-Франківську та розпочав підприємницьку діяльність, пов’язану з апаратурою для нічних клубів, концертних виступів. Тому часто гастролював з різними українськими артистами.

Під час Революції гідності щотижня приїжджав на Майдан, допомагав революціонерам, як міг. Коли почалася війна, Андрій Фігурний нікому з рідних не розповів, що вирушає на передову – щоб не хвилювалися. На фронт поїхав своєю автівкою, яка незабаром десь там і вибухнула. Коли чоловікові прийшла повістка, він уже був у зоні АТО. Родичі про це дізналися, побачивши Андрія по телевізору. Воїн був одягнений у балаклаву, але брат Дмитро все одно впізнав його – по очах.

Вбили татка

На похорон Андрія Фігурного із зони АТО приїхало більше півсотні побратимів. Хлопці його дуже цінували і поважали, адже він був надзвичайно талановитим військовим, який завжди знав правильне рішення, нічого не боявся і тримав залізну дисципліну серед солдатів, особливо жорстко карав за пиятику. Бувало навіть, що в бригаду Лема навмисно скеровували хлопців «на виправлення». Він міг самим лише поглядом наскрізь «просканувати» людину та зрозуміти, які її справжні наміри.

Брат Дмитро, який, до речі, ветеран війни в Афганістані, зазначає, що Андрій мав такі колосальні навики у військовій справі, наче все своє життя воював. Чудовий стратег, вмів аналізувати карту, коректувати вогонь артилерії…

«А ще справедливим дуже був», – додає сестра Андрія Марія. Але більше кількох хвилин розповідати про брата не може – відвертає голову і починає плакати.

У рідному селі Андрія теж любили люди. Як тільки він приїжджав погостювати до мами, по селу одразу котилося: «Ви вже чули? Фігурний приїхав!»

Бойові товариші тепер часто телефонують матері загиблого героя і повторюють одне й те ж: «Ми геть безпорадні без Андрія».

Старший синочок Максимко до останнього не вірив, що більше ніколи не обійме батька. «Вбили татка, – шепотів хлопчина бабусі під час похорону. – Інші дітки будуть мати татів, а я що, не матиму?» Такий був веселий хлопчик, розповідає, ковтаючи сльози, Ганна Фігурна, а тепер весь час дивиться в землю. А крихітний Данилко взагалі ніколи батька не бачив.

Після загибелі Андрія Фігурного його брат перестав їздити на фронт як волонтер – не може, надто боляче обпалюють гіркі спогади про свого найріднішого.

Ганна Фігурна, яка протягом всього життя займалася фітотерапією, а тому ніколи не зверталася лікарів, втратила будь-яку цікавість до цілющих рослин. «Мені тепер нічого вже не треба, – відводить погляд жінка. – Дуже важко батькам ховати свою дитину. Дуже важко».

Цьогоріч узимку Андрію Фігурному відкрили меморіальну дошку і кімнату-музей в його рідній школі на Тлумаччині. Також прикарпатського героя посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Заради пам’яті про Андрія

Колишня дружина Мар’яна Фригович надзвичайно тепло відгукується про Андрія. Каже, що таких гідних чоловіків тепер рідко можна зустріти: «Я завжди могла на нього покластися. Це був справжній чоловік». В очах жінки й досі блищать сльози, а коли розповідає про їхнього сина Максимка, геть впадає у розпач. Хлопчина ледве пережив загибель татка, по-своєму, по-дитячому, але від того не менш важко.

Після похорону малий став дуже замкнутим. Протягом багатьох місяців щовечора плакав. Розгублена мама заспокоювала хлопчика, як могла: нагадувала, що його батько поліг як герой заради цілої України, щоб усім стало краще жити. Але Максимкові від того зовсім не легшало. «Якось мусимо впоратися, – замислено каже Мар’яна Фригович. – Заради пам’яті про Андрія».

Наталя МОСТОВА