Якось

МИШКО

Цю історію я розповідав неодноразово, але, схоже, ніхто не наважився її опублікувати. Доведеться це зробити мені. Трапилась вона років 20-25 тому. Три юних отроки років 16-18 пили дешевий портвейн або щось плодово-ягідне. Не пам’ятаю. Але пили до упору. Коли упор настав, з’ясувалося, що Мишко на зовнішні подразники вже не реагує. Інстинкт підказував, що додому Мишка доставити треба, інакше тітка Марія, мама Михайла, нам цього ніколи не пробачить. Той вже не ходив. Насилу дотягли його до квартири на третьому поверсі. Хотіли поставити біля дверей, зателефонувати і тихо зникнути, але Міша не міг стояти і постійно сповзав по стінці на брудну підлогу. Довелося його прилаштувати до сходів, перекинувши через перила, на яких він покірно повис. Почуття обов’язку підказувало, що Мішу треба передати з рук у руки. На майданчику було темно, світло пробивалося з верхнього поверху. Я спустився на один проліт у ще більший морок, а Ігор, який виглядав більш тверезим, натиснув кнопку дзвінка. Відчинилися двері. На тлі яскравого світла з’явилася тітка Марія. Сфокусувала погляд на обличчі Ігоря. Впевнилася в здогадках про нетверезість. Взялася в боки, натякаючи на готовність вислухати п’яну байку і висловити все, що вона має на язиці. Ігор тупцював на місці, закриваючи спиною повислого на перилах Мішу, і дивився на тітку Марію. Мовчки!… Мабуть, всі вибачення і пояснення під грізним поглядом забув. Схоже, Ігор відчув себе кроликом перед удавом або гінцем, який приніс погану звістку. Не знаю, які думки промайнули у нього в голові в той момент, але він раптом випростався, розправив плечі, вдихнув на повні груди і вимовив: «Доброго дня, Міша вдома?» – «Ні!» – уїдливо відповіла тітка Марія. «Тоді заберіть», – вимовив Ігор, відступаючи вбік. Що було потім, можете додумати самі…

 

Колись

БОРЖНИКИ

Жив-був у радянський час молодий інженер. Одружився, зарплатня 120 рублів, а всі гроші треба віддавати дружині. Але ж хочеться і сигарет, і пивка попити, і на полювання з друзями піти. Не просити ж у неї кожного разу! І от придумав він історію і пояснює дружині: «Знаєш, в армії я розбив танк, і військкомат знімає з зарплати по 20 рублів на місяць. Ну, дружина, ясна річ, свідома, обов’язок перед Батьківщиною – це святе. Так минуло десять років, діти підростають, витрати ростуть, дружина обурилася: «Що ж це таке! Десять років тому чоловік в армії зробив помилку, і стільки років забирають з зарплати по 20 рублів! Йдемо у військкомат, будемо розбиратися». Мужикові страшно зізнаватися, що стільки років обманював сім’ю, вирішив там на місці щось придумати. Прийшли до військкомату, зайшли в кабінет, дружина обурено викладає суть проблеми. Воєнком був чоловік тямущий, вислухав, помовчав і каже дружині: «Зачекайте за дверима, а ми вирішимо це питання». Дружина вийшла, а воєнком аж з місця схопився: «Як ти смієш, сучий ти сину, у тебе двоє дітей, а ти у сім’ї відбираєш! Я за підводний човен по 10 рублів плачу, а ти за танк по 20, га??» Потім, трохи заспокоївшись, продовжує: «Як мужик мужика я тебе розумію. Тому зробимо так. Я напишу тобі довідку, але тільки для дружини, і тепер будеш “платити” по 10 рублів, вистачить тобі на пиво і сигарети». Так і зробили. Мужик виходить похмурий з кабінету. Дружина з нетерпінням і надією в очах: «Ну як?» Мужик роздратовано суне їй під ніс довідку: «Як, як… От так! Докричалась! На, помилуйся! Ще десятку виписали!»

І взагалі…

 

Було літо. На лавці біля заміського будинку сиділи старий дід і чоловік років сорока, який читав газету. Старий спостерігав за горобцями, які стрибали біля його ніг. Раптом він спитав: “Що це?” І показав на горобця. Чоловік опустив газету і сказав: “Тату, це горобець”, і продовжив читати далі. Через пару хвилин старий повторив своє запитання, і син відповів так само – що це горобець. Впродовж півгодини старий разів п’ять питав те саме, показуючи пальцем на горобця. Молодший чоловік роздратовано відклав газету вбік і обурено почав пояснювати йому, що він вже десять разів повторив, що це горобець. Обличчя старого спохмурніло, але раптом він засяяв і сказав: “Сину, встань і принеси з ящика мого стола старий великий коричневий зошит”. З великим небажанням син послухався і виконав прохання старого. Той не став відкривати і попросив зробити це сина. Відкривши зошит на першій сторінці, молодший чоловік прочитав: «12. 06. 1973. Сьогодні мій трирічний син 26 разів запитав мене: “Що це?”, показуючи на горобця, який клював хлібні крихти біля нас, і я кожного разу відповідав йому, адже я так люблю його!” Чоловік закрив обличчя зошитом і, просидівши так пару хвилин, повернувся і міцно обняв старого.