Ця країна з півночі пахне шафраном. Тут не люблять каву, не святкують весілля, звеличують жінок, а гостя вважають другом самого Бога. Держава, де багато чого заборонено, але якщо дуже хочеться і постаратися, то все-таки можна. Досвідчена івано-франківська мандрівниця Надя Черниш розвінчує стереотипи про Іран.

Ретельно підготуватися

Відчайдушна франківчанка, яка вже побувала в Болгарії, Чорногорії, Албанії, на африканському континенті, в Таїланді, Шрі-Ланці, Панамі, Угорщині, Білорусі, нещодавно повернулася з Перської імперії – країни, яку ще в 1935 році перейменували на Іран. Дівчина подорожувала там майже місяць. Каже, що встигла закохатися в цей край і навіть відчула певну спорідненість з ним.

Протягом останнього року Іран «ловив» її в Африці, потім в Таїланді й навіть в інтернеті. Річ у тім, що у мандрівках тими країнами Надії Черниш постійно траплялися люди, які захоплено розповідали про незвичайний Іран, вартий туристичної уваги. А коли випадково в мережі натрапила на інформацію про дешеві авіаквитки зі Львова до Тегерана (99 доларів США у два боки), то зрозуміла – це доля.

Відразу скористалася всесвітньою гостьовою мережею каучсерфінг, члени якої забезпечують мандрівникам безкоштовне проживання у своїх домівках. Там моментально знайшла багато нових іранських друзів, які дали цінні поради.

Найдужче хвилювалася через візу, оскільки вже чула від знайомих, що ця процедура, як правило, великий головний біль. Візу до Ірану можна отримати трьома шляхами: подавати документи через інтернет-сайт, самотужки доставити їх у посольство або ж після прибуття в аеропорт. Надя Черниш обрала останній. Франківчанці пощастило, і відкриття візи у неї зайняло лише три хвилини. Вона й досі не розуміє, як це сталося. Вочевидь, ретельно підготувалася.

«Вирушаючи в цю країну, важливо пам’ятати, що у медичній страхівці необхідно обов’язково вказати «для Ірану», – пояснює дівчина. – Більшість туристів цього не знають і, маючи звичайну загальну страхівку, мусять в аеропорту купувати нову – за 20 євро».

Окрім цього, потрібно надати номер телефону жителя Ірану, який вас зустрічатиме. До нього неодмінно зателефонують і перевірять. Інакше не впустять.

Цікаво, що вартість візи для кожного туриста є різною. Причому, як зазначає Надя Черниш, офіційні закони щодо цього ніде не прописані. Скажімо, франківчанці сказали заплатити в банк 80 євро. Хлопці з Росії мусили внести до каси по 70 доларів США. Поляки віддали 70 євро.

До речі, коли іранський офіцер запитав Надю про її громадянство, обом довго не вдавалося порозумітися. Назва «Україна» йому ні про що не говорила. Тоді дівчина зателефонувала по допомогу до свого іранського товариша, який мав її зустріти в аеропорту. Іранець одразу зорієнтував, що треба казати: «Shevchenko country» (країна Шевченка – англ.). Жителі Ірану шаленіють від футболу, тож ідентифікувати громадянство найлегше було саме через відомих футболістів.

Троянда серед будяків

Найперше, що вразило Надю в Ірані, – гіпергостинність місцевих. Зізнається, іноді вже було аж занадто. Часом люди, в яких франківчанка мала мешкати протягом кількох днів, навіть брали на роботі відпустку, щоб максимально провести час із гостею.

«Іранці так виховані, – пояснює дівчина. – Вони вірять, що гості – це друзі Бога, тож зроблять усе, аби потішити візитера і забезпечити йому найкращий комфорт».

Також іранці надзвичайно трепетно ставляться до іміджу своєї батьківщини. Якось, прогулюючись містом зі своїм іранським знайомим, Надя сфотографувала безхатька, який заснув на сходах біля мечеті. Він здався дівчині доволі колоритним на фоні багатства ісламської архітектури. Реакція іранського друга шокувала франківчанку. Він благав не фотографувати, адже коли люди в Україні це побачать, то думатимуть, що в Ірані живуть самі бідняки.

«30-річна ізоляція від більшості країн втомила іранців, – каже Надя Черниш. – Вони хочуть, аби світ знав правду про їхню чудову і мирну державу».

Мандрівниця наголошує, що такого рівня безпеки в Ірані вона навіть не очікувала. За весь час поїздки не помітила жодної спроби крадіжки, підозрілих осіб, хамства тощо. Якось на центральному базарі в Тегерані вона зняла наплічник, поклала його на лавку і трохи відійшла вбік, аби сфотографувати місцевість з кращого ракурсу. Тієї ж секунди підбігли місцеві та принесли їй наплічник, адже думали, що дівчина його забула.

«На фоні сусідніх войовничих Іраку, Афганістану, Пакистану спокійний та мирний Іран є кардинально іншим, – каже Надя Черниш. – Він наче троянда серед будяків».

У той же час іранці недолюблюють арабів з Саудівської Аравії, вважаючи їх дикими загарбниками, які напали на величну Перську імперію, силоміць насадивши їй релігію і свої порядки.

Найбільш небезпечним місцем в Ірані вважається територія біля кордону з Афганістаном – місто Забол. Триметрова стіна розділяє дві держави. Тут зосереджені основний наркотрафік і потік контрабандної зброї.

Система покарань в Ірані доволі жорстка. Наприклад, за пиятику – 80 ударів батогом по спині. За куріння марихуани – 20 ударів. Уникнути покарання не допомагають ні гроші, ні зв’язки.

До речі, в країні значно більше представників середнього класу, ніж, скажімо, в Україні. Мабуть, за рахунок тієї ж таки ізольованості. Середня зарплата – 300-400 доларів США.

 

Сучасний світ підкрадається

Попри те, що іранська влада всіляко популяризує релігійні традиції, більшість молодих людей віком від 27 до 35 років розчарувалися в наслідках дотримання суворих канонів. Ті рамки, яких іранці мусять дотримуватися зараз, є дуже застарілими. Йдеться, наприклад, про хіджаб і чадор, заборону святкувати весілля. Взагалі, всі забави є закритого типу, й іранці їх влаштовують лише вдома за зачиненими дверима або десь за містом у спеціальних садах. Окрім цього, в Ірані жінкам заборонено співати.

До речі, про жінок. Як зазначає Надя Черниш, на відміну від арабів, у персів жінку боготворять. Цікаво, що в стародавні часи у Перській імперії саме жінки були родоначальниками більшості міст.

Надмірна увага зіпсувала тамтешніх панянок. Більшість з них не хочуть вчитися, розвиватися і працювати. З підліткового віку стараються вдосконалити свій насичений і яскравий мейкап, адже обличчя – єдина ділянка тіла, яку можна всім показувати. Такі старання робляться з єдиною метою – вдало вийти заміж і решту свого життя перебувати на утриманні благовірного. Цікаво, що іранським чоловікам не до вподоби така позиція місцевих жінок. Але що вдієш – так уже історично склалося.

Попри ісламські традиції, в Ірані не популярне багатоженство. Навпаки, воно вважається поганою манерою. З іншого боку, Надю Черниш неприємно вразило те, що в країні дозволений інцест.

З інтернетом теж проблеми. До багатьох популярних сайтів і хостингів (Youtube, Facebook, Viber тощо) доступ заблокований. Однак якщо за допомогою спеціальної програми змінити IP-адресу, то можливості стають необмеженими.

«Незважаючи на запаяні в державний кодекс пережитки середньовіччя, сучасний світ потроху прокрадається до Ірану», – наголошує мандрівниця.

Іранцям складно подорожувати, оскільки отримати візу до більшості країн їм досить важко і дорого, а безвізовий режим – лише з обмеженим колом держав. Вони можуть поїхати в Туреччину, однак тільки в Анталію і Стамбул, проте не можуть придбати тур, наприклад, до Мармарису чи Кемеру, бо там є нудистські пляжі.

В Ірані пляжі розташовані в окремо відведених місцях і поділяються на чоловічі та жіночі. Ввечері купатися заборонено.

Країна-музей

Чи не найдужче Надю вразила багата архітектурна спадщина Ірану. «Це країна-музей, – каже мандрівниця. – Вона фантастична в цьому плані. На кожному кроці якісь фрески, мозаїки, вітражі, пишні фонтани, тисячолітні руїни, цінні картини, коштовності…». На жаль, іранці звикли до своїх скарбів, та ще й політика уряду нехлюйська, тому місцеві здебільшого не зважають на власні грандіозні надбання.

По всій країні розсипані мальовничі парки. Щоправда, без сучасних атракціонів – вони не вигідні. Адже це потребує новітніх технологій, а купити обладнання нема можливості, бо його доведеться розмитнювати з 200-відсотковою націнкою. Тим не менше, популярність парків залишається високою. Іранці звикли там відпочивати: набрати їжі, постелити килимок у парку і теревенити про все на світі.

Улюбленим містом туристів уже давно став Ісфаган – культурна столиця Ірану. «Коли я заїхала туди о п’ятій ранку, то не могла повірити власним очам, що машина чистила милом асфальт і перила вздовж дороги. Сміття взагалі ніде немає», – розповідає франківчанка.

Багато м’яса і шафрану

В Ірані немає нічних клубів, кафе і барів. Лише ресторани, які відвідують задля популярної серед місцевого населення розваги – поїсти. Їжа виключно натуральна. Для трапези використовують одночасно ложку і виделку, а ніж лише для нарізання фруктів.

Іранці їдять багато й ситно, і все з хлібом. Як правило, це бобові, рис та м’ясо. Наді Черниш навіть випала нагода скуштувати верблюжатину.  Основну страву споживають з якоюсь кислою прикускою, наприклад, маринованими в оцті овочами. А запивають дугом – кислим йогуртом, розбавленим водою, з додаванням м’яти.

На сніданок їдять калі паче – варене, як на холодець, м’ясо кози чи вівці, причому серед складників є ратиці, голова, мозок, язик, щоки і навіть очі. На обід куштують кебаб – м’ясо, смажене на грилі. Або дізі – це страва, схожа на українські чанахи: картопля, м’ясо і квасоля подаються в глиняному горщику, потім бульйон відціджують, а страву товчуть на пюре. В бульйон кидають шматки лавашу і заїдають пюре.

Також традиційною стравою є хормосабзі – величезну кількість різноманітної зелені і трав тушать із м’ясом і горохом, додають грецькі горіхи, а подають із вершковим соусом.

Неодмінним складником чи не кожної страви є шафран. Іранці його обожнюють, і ця рослина росте повсюди на півночі країни.

Значної уваги заслуговують іранські солодощі, зокрема морозиво. Кожне місто має власне, особливе виробництво морозива: біля афганського кордону – з манговим соком, поруч з Іраком роблять морозиво з молока буйвола, на південному заході, в місті Ширазі, пропонують фісташкове, Ісфаган славиться шафрановим морозивом з горішками.

До речі, в Ірані кава геть не популярна. Напій вважається або предметом розкоші, або засобом випендритися. Натомість п’ють багато чаю.

В країні діє «сухий закон». Алкоголю не знайдете в жодній крамниці. Однак завжди можна звернутися до сагхі, який доставить за вказаною адресою все, що забажаєш. Звісно ж, підпільно. Якщо на таку послугу не вистачає грошей, то куштують алкоголь домашнього виробництва. Наприклад, самогонку на родзинках, вино або ж шафранове пиво.

«Чи хотіла б я знову поїхати до Ірану? – міркує Надя Черниш. – Я туди однозначно повернуся!»

Наталя МОСТОВА