Режисер: Дем’єн Шазелл

 

Те, що просто так ніхто гран-прі на фестивалі «Санденс» не бере, наочно демонструє “Одержимість” Дем’єна Шазелла – один з найкращих фільмів року, сповнений неймовірної сили, таланту й особливої злості, яка змушує, що б не сталося, йти вперед. Фільм про джаз і молодого хлопця, який потрапляє в трупу нервового старигана, що звик жбурляти стільці в голови своїм учням. Фільм виходить далеко за межі музики. Це картина з великим знаком питання в кінці, яка змушує глибоко замислитися про те, як далеко потрібно або можливо зайти, щоб стати легендою, і від чого для цього доведеться відмовитися, а що втратити. “Одержимість” – майстерний, виважений і вивірений фільм, де немає жодної зайвої сцени. Режисер ніби постійно клацає над вашим вухом пальцями, женучи дію далі і далі – діалог за діалогом, сцену за сценою. Словом, півтори години пролітають непомітно, і коли раптом настає кінець, серце на мить застигає, не бажаючи вірити, що це дійсно все. За жанром це драма, ще й знята на досить обмежений бюджет під керівництвом відомого продюсера трилерів Джейсона Блума. Проте вона змушує вас прирости до крісла не гірше від супергероїчного екшену. Життя головного героя Ендрю (Майлз Теллер) нелегке, і жорстокий викладач (Дж.К. Сіммонс) разом з усіма законами підлості робить картину схожою на насичений трилер. Сюжет дуже динамічний, а сценарій майстерно поєднує домашні проблеми героя з любовними і з учнівськими. Все закручено в дуже щільну спіраль, по якій глядач спускається все нижче і нижче – в глибину відчаю Ендрю, а герой викликає таку близькість, що співчувати йому напрочуд легко. Переживаючи разом з ним всі повороти долі, щиро вболіваєш, щоб врешті-решт він досяг-таки своєї мрії. Майлз Теллер, якого всі ще зможуть оцінити наступного року в римейку “Фантастичної четвірки”, показує розкішну гру. Він постійно перебуває в напрузі. Його гра – більше фізична, ніж духовна – чіпляє відразу, наелектризовуючи в залі повітря, і буквально витягує з душі всі емоції. Парирує йому Дж. К. Сіммонс, значно стриманіший і від того ще більш загрозливий. Яким би він не був – чи тихим, але оскаженілим тираном, чи зібраним, поглинутим музикою, учителем-диригентом, який керує оркестром, – його очі ніколи не втрачають залізної холоднокровності. Сіммонс настільки впивається злістю свого персонажа, який кидає смішні, але знущальні жарти, що екран ніколи не втрачає його присутності. Навіть коли він не на екрані, його гра в попередній сцені буде переслідувати глядачів не менше, ніж вона переслідує Ендрю. Режисер домагається неймовірної збалансованості фільму. Несподівані повороти сюжету чергуються з фантастичними музичними номерами, змонтованими настільки точно і яскраво, що захоплює дух. Події розвиваються стрімко, але послідовно, не даючи перепочити. Навіть у більш-менш спокійних сценах Дем’єн Шазелл знаходить простір для цікавих знахідок: операторських  чи музичних.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ