Я хочу розповісти тобі про дім, в якому живу. Тут світло і затишно, в ньому багато хороших людей, вони приходять і йдуть, тому з’являється враження, ніби цей хостел – модель життя. Сьогодні почався дощ. Туман одягнув мене у біле пальто, і за ним стало неможливо розібрати, якого кольору вулиця і скільки нею проходить людей. Я бігла в кав’ярню, бо змокла, і моя кров конче потребувала найміцнішої в світі кави, а мозок – бодай якогось прояснення. Я бігла, щоб всістись у м’яке крісло і писати тобі листи.

Я не вмію писати листи.

В такі моменти, як от зараз, дуже хочеться писати. Але бракує слів. Думки рояться в моїй голові, мов бджоли, а на папір словами не лягають.

Останні декілька тижнів я живу з передчуттям разючих змін. Хвиля сподівань накочується на мене так, що часом стає неможливо дихати. Але нічого не відбувається. Я хотіла б лишитися тут, бо, по суті, не маю куди повертатися.

В мені народилось передчуття того, що найближчим часом все докорінно зміниться, проте я точно не можу сказати, як саме. Переді мною в одну мить відчинилось стільки дверей, що я не можу обрати, до яких із них увійти, і приблизно стільки ж зачинилось у момент приїзду в це місто.

Психологи радять брати шматок паперу і писати кожного разу, коли болить, усе, що спадає на думку. В мені досі болить місто, в яке я незабаром поїду, і я намагаюсь писати якомога швидше та більше, щоб папір перейняв трохи собі цього болю. Настільки пронизливо холодним був до мене Житомир, проте таким теплим і привітним зустрів мене Івано-Франківськ.

Декілька тижнів тому я писала про втрачене відчуття дому. Сьогодні я зрозуміла, що разом із відчуттям втрати з’явилось відчуття, що я щось набула – свободу, натхнення.

Вперше за досить довгий час я відчувала себе по-справжньому щасливою. Я відчула, що любов – це стан. Коли ти щасливий, ти випромінюєш любов, і вона неодмінно приходить у твоє життя, нехай не у формі якоїсь конкретної людини, а безліччю деталей, від яких терпнуть долоні і завмирає серце.

Багато у чому  я  завдячую Франківську і людям, які мене тут оточували. На цьому етапі життя вони допомогли мені розкрити сутність звичайних речей, в той же час показавши, що часто не варто шукати у всьому суті. Адже моменти, які трапляються в нашому житті раптово, як от зараз цей дощ, без яких-небудь попереджень чи передчуттів, зазвичай позбавлені сенсу. Вони просто трапляються, бо мають місце бути в нашому житті, повинні чомусь навчити, залишитись в пам’яті назавжди або, навпаки, стати блискавкою над осиковим деревом.

Мені важко підібрати потрібні слова, важко виокремити із суцільного потоку думок щось конкретне. Я багато хочу сказати, але банально не встигаю набирати все, що мимохідь спадає на думку.

Сьогодні я багато думала про дощ. Про те, чи стане він на заваді моїй плановій вечірній прогулянці до залізничної станції, чи зіпсує настрій, викликавши ностальгію.

Настав вечір, і поблизу автовокзальних кіосків раптово стало порожньо. Загасили жовте світло придорожньої каси, продали останню гофру, зник полохливий шепіт метушливості, і навіть пес, який лежав під синьою парасолею кафетерію, відчув себе самотнім.

По радіо оголосили про наближення зими. Голос диктора був сухим і морозним, і мені здалося, що він промовляв конкретно до мене, пронизуючи до кісток студеними фразами, ніби навмисно змушуючи мерзнути. Я вдивлялась в обличчя прибулих – всі вони почувались виснаженими на фоні змертвілої вулиці, неквапливо розходились по домівках, ховали носи у теплі шарфи, пусто переглядались одні з одними. Чи в тому я місті? Куди зникли сонця облич, пісні догораючих кленів? Хто загасив ліхтарі, наповнивши будинки приреченістю?

Йшла, спостерігаючи, як темна ковдра поступово опускалась з неба на дахи. Ще годину тому майоріли червоні, зелені, темно-коричневі та золоті бані церков, а зараз вони – гострі чорні краплі, що спадають прямо з неба. Я знаю цю дорогу, але намагаюсь відкривати у ній кожного разу щось нове. Я мала достатньо часу, щоб розгледіти її з усіх можливих ракурсів, але вечірній Станіслав приваблював мене найбільше.

Я виробила собі традицію кожного вечора знаходити новий шлях до хостелу. Цього разу було досить прохолодно, і я обрала найкоротший. Я нарахувала 124 ліхтарі, 3 автомобілі, припарковані не в тому місці, 12 бродячих собак, а дві жінки, які зустрілися мені, мали однакові пальта. Мій погляд ковзнув тротуаром, впав на асфальт, і я помітила, як до нього щільно приклеїлось листя.

З дерев осипалася риба…

Довгі пласкі листочки нагадували дрібних рибин, яких хвилею викинуло на берег і їм нічого не лишилось, безпорадним, як просто неба загинути.

Я видерлась на паркан перед забудовою, щоб побачити, як багато роси на землі і чи низько стелиться туман, аби передбачити погоду на ніч. Я вдивлялась у темряву перед собою, знаючи, що саме там, за чорною ширмою, заховане озеро. Я стояла під дощем, і волосся мокрими соломинами приклеїлось до мого обличчя та спини, і холод пронизував тіло вздовж хребта, поступово спускаючись до самих п’ят. Я хотіла кричати, затуляючи очі руками, нестримно кричати, хоч і боялась бути почутою.

 Прийшла додому, перечитала вкотре цього листа і з пустою головою вляглася під ковдру.

А коли прокинулась вранці, за вікном вже лежав сніг.

 

 Письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен»,

організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»