Днями

БАБЦЯ

В автобус “Калуш – Львів” (із зупинками у Моршині та Стрию і саме в такій послідовності) заходить бабуся і одразу до водія: “Шоферунцю, як буде Моршин, скажете мені, га? Я туткаво буду сиділа…”
Водій: “Добре, бабцю, добре, скажу. Сідайте і не переживайте!”
Бабуся: “Лиш би сте не забули…”
Водій: “Та не забуду, бабцю, сідайте, все буде добре!”
Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали в… Стрий! І тут бабуся невпевнено так: “Шоферунцю, то вже є Моршин?”
Німа сцена. Водій і всі пасажири, які чули попередню розмову, присоромлено згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав слово “Моршин”. Пауза затягнулась, і тут водій, піднявши очі догори, почухав потилицю, глянув на годинник, щось собі тихо пробурмотів під ніс, закрив двері, розвернув автобус і попрямував назад, у Моршин. Дорога не така уже й далека, кілометрів 10, проте якщо в якійсь інший ситуації це б викликало гнівний спротив пасажирів, тепер ніхто не заперечував, усі відчували якусь долю вини перед бабусею. Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій якось аж святково промовив: “Все, бабцю, Моршин, виходьте!”
Бабуся: “Та ні, шофернунцю, мені не треба у Моршин. Я до Львова їду!”
Водій втратив дар мови, у пасажирів очі вилізли на лоб, німа сцена у квадраті…
А бабуся продовжує: “Дєкую вам, шоферунцю, що нагадалисте мені. – І почала копирсатися у своїх пакунках. – Мені моя донька у Калуші наказувала, аби я таблєтку випила через півтори години. Але я той дзигарок не ношу… То вона мені казала, аби я таблєтку випила якраз у Моршині. То я зараз ту таблєтку знайду і вип’ю. Дай вам боже здоров’я, шоферунцю, що сте не забули і нагадали старій”.
Хтось пирснув першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але усі реготали аж до Львова. Лише одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно поводять.

Якось

КІТ

У мого товариша вдома живе солідний вусатий смугастий сибірський кіт. Всі в родині кота поважають. У товариша є також дядько. Дядькові за сімдесят, але він добре виглядає, елегантно одягається, вільний і при грошах, до того ж великий любитель жіночого товариства. Жінок любить яскравих, розкішних, енергійних. Жінки, як правило, відповідають йому взаємністю. Того вечора дядько прийшов у гості похвалитися перед племінником новою «нареченою». Наречена виявилася красивою брюнеткою «в тілі», дорого одягненою, в золоті, з пишною зачіскою. Вік її був трохи за сорок, працювала вона адміністратором одного з київських театрів, і дядько одночасно нею і пишався, і, як усім здалося, трохи її побоювався. Коли він допомагав зняти шубку своїй подрузі, у передпокій вийшов кіт, щоб і собі глянути на нову дядькову пасію. «Гарний кіт, пухнастий, – весело сказала дядькова подруга, – треба буде тебе на шапку пустити». Про дурний жарт відразу ж і забули. Вечір пройшов чудово: дядько багато жартував, розповідав смішні «випадки» зі свого багатого на події життя, навіть заспівав кілька пісень. Подруга смакувала різноманітні закуски, пила вино, від душі реготала. Тільки кіт образився, сховався десь у квартирі і до гостей за весь вечір жодного разу не вийшов. Почали гостей проводжати. А кіт, виявляється, грамотно зачаївся у засідці високо на шафі в передпокої. Вибравши момент, він довгою пазуристою лапою здер у жінки з голови перуку і з сичанням потягнув її кудись вглиб квартири – чи то в комору, чи на антресолі. Жінка голосно і по-дурному верещала. Перуку знайшли не відразу, та й кіт теж кудись зник. Днів через десять її, порвану, виваляну в пилюці, виявили під ліжком. А у дядька з цією жінкою так нічого й не вийшло – не треба було над котом жартувати.