Де починається війна і де вона закінчується?

  •  Донецькі враження


    Як вижити у воєнному місті?
    Знайти в ньому своє місце. І тоді ніякі бомби, залякування та інші загрози не зможуть змусити людину надовго покинути своє місто.
    Мало того, все, що для «недончанина» здається страшним – позбавлення звичного комфорту, закриття бутиків, тимчасові відключення води, світла, опалення, для справжнього донецького жителя є можливістю випробувати свої сили.
    Зустрічаю в аптеці свою знайому – вона завідувач. Живе на околиці, практично на лінії фронту. «Що, – питає, – не поїхали? Вирішили терпіти до кінця?» А сама посміхається. Дивуюся її витримці, а потім її колега мені і каже: «Вікторію бачила? От для неї труднощі – це свято».
    Не дивують автобуси, переповнені пасажирами, які виїжджають з Донецька. Але як пояснити великий зустрічний потік людей, що прагнуть повернутися до міста, яке обстрілюють?
    А ще для пенсіонерів дуже важливий момент отримання продуктової допомоги від різних фондів. Багато діляться цими пайками зі своїми дітьми. І для більшості це можливість поспілкуватися один з одним.
    З бабусею обговорювали актуальну тему: як приготувати консерви «Кілька в томаті», які пенсіонери отримують з гуманітарною допомогою. Мало у кого шлунок може це перетравити. Знайшли корисний рецепт: злити томат, додати ложку манки і зробити рибні котлети!

    Грошей немає, а всі біжать платити за комуналку
    Спорожніли банкомати. Останні термінали з магазинів забрали. Бензин, який ще кілька днів тому можна було купити за карткою, зараз тільки за готівкові гривні.
    Чесно кажучи, автомобілів  на дорогах вдень досить багато, а ввечері – майже немає. Все одно уважно проїжджаю перехрестя на зелене світло. Краще пригальмувати. Бо машини з військовими не завжди на червоне світло зупиняються…
    Важко пояснити, але після закриття останнього з діючих банків, «Ощадбанку», довгі черги вишикувалися в каси ЖЕКів, тепломереж, водоканалів. Молодь, люди похилого віку, люди середнього віку терпляче чекають півтори-дві години. Деякі посміюються: «Грошей немає, а платити за комуналку всі біжать». Поруч жінка повторює: «Нічого, все налагодиться. Треба чекати».
    Поки в черзі стояли, дізналася, хто вже пенсію встиг отримати від ДНР. По одній тисячі гривень усім пенсіонерам Київського району вже видали. Їм найважче довелося. Аеропорт до них зовсім близько. На черзі наступні райони.
    Зараз працівники пенсійного фонду ДНР роботу беруть додому. Всі списки складають заново. Хто встиг в Україні з’їздити до родичів і пенсію там переоформив, тим поки що в ДНР платити не будуть. Але і їм непросто: соціальні служби постійно перевіряють, чи дійсно ця людина «біженець», чи не повернулася в Донецьк.
    Все було б набагато важче, якби не родичі. Багатьох ця війна зблизила. Телефонувати, їздити один до одного почали набагато частіше. І тут вже ніякі блокпости нічого зробити не можуть.

    Правила нового етикету
    Стало добрим тоном тепер у Донецьку тихо, майже беззвучно закривати двері та вікна. Якщо дверима хряснули, відразу сусіди запитують: «Що це, вибух був чи двері грюкнули?»
    І якщо дізнаються, що двері, полегшено зітхають. Все-таки на один вибух менше!
    А тарабанити пальцями по столі і зовсім неприпустимо. Адже цей звук нагадує роботу «Градів».
    Найкращий спосіб не чути вибухів – раніше лягти спати. Тоді принаймні є шанс не почути віддалених.
    А загалом, у донецьких слух дуже загострився. Люди досвідчені можуть точно визначити, «вхідний» це був вибух чи «вихідний». Тобто до нас летить чи від нас…

    Коли говорити музам?

    В  Донецьку з’явився тост: «Чому риба живе у воді? – Тому, що це її дім! – А чому донеччанин не покидає своє місто? – Бо не хоче! То вип’ємо за здоров’я молодих і сильних духом людей, які вміють любити свою батьківщину!»
    А якщо серйозно, то донеччани іноді виїжджають з міста – з кількох причин. Видима – перевести в готівку гроші, спробувати щастя в соціальних фондах, відвідати рідних і друзів. Невидима – відчути знову, який красивий Донецьк, як допомагають його стіни, як вміло зроблені його дороги, які витримують навіть бронетехніку. Тільки звук від руху коліс змінився – як на злітній смузі…
    Поверталася до Донецька з радістю. Дорогою познайомилася з талановитою жінкою-педагогом, ровесницею моїх батьків. Викладає в музичній школі 50 років, деякі її учні відомі всьому світу. Одна з її найталановитіших учениць – дівчина без кисті правої руки, прийшла в дитинстві навчитися хоч чого-небудь, наприклад, співати, а стала піаністкою, переможцем конкурсу «Таланти України», вийшла заміж.
    Навчати дітей – особливий дар. Мою нову знайому попросили написати підручник, поділитися унікальним досвідом. Рік роботи – підручник готовий до видання. Але тут війна. Пенсій немає, грошей, щоб видати підручник, – теж… Як  допомогти? Адже кажуть, що коли вибухають снаряди, музи мовчать. А може, саме тоді час, щоб музи заговорили?

    У Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!
    Дивно, але сьогодні, якраз до початку зими, випав перший сніг. Діти відразу першими побігли його зустрічати. Хто з лопатками, хто на санках. Дорослі тільки снідати зібралися, а вони вже снігову бабу виліпили.
    І ця радість передається й дорослим. І нічого, що знову «бахає» десь не дуже далеко. Снаряди ж то чи не кожен день в місто прилітають, а сніг у цьому році – вперше!
    І ніби в мирний час, сусіди вийшли почистити на снігу килими, а на дорогах уже і снігозбиральні машини працюють.
    Пішла в перукарню – салон біля центральної площі. Чую – «бахає». Кажу своєму майстрові: «Добре, що салон в підвальному приміщенні знаходиться!» Вона посміхнулась: «Так, це зараз у Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!»

    Кожного дня радію тому, що маю

    Якось всі відразу стали ввічливішими, терплячими. З деякими сусідами раніше могла і посваритися, а тепер привітно вітаємося. Коли рами  повилітали після вибуху «точки У» (в цех на хімзаводі потрапила), то через годину всі сусідки з віниками та совочками повиходили – прибирати розбиті шибки, чоловіки рами поставили на місце, а ЖЕК і скло вставив.
    Сьогодні у черзі постояла за квитком на автобус. Швидко, ніхто не лається. Таке відчуття, що сили економлять. Як звикли економити на всьому іншому.
    Відразу всі зайві потреби відпадають. Якщо раніше шукала, що би ще до гардеробу додати, зараз дивлюся – все є, нічого не потрібно. Хіба що синові новий светр зв’яжу. Студент все-таки.
    Кожного дня радію тому, що маю: в сім’ї мир, світло, газ, опалення, ліфт працює. За інтернет і телевізор заплатила вчасно, хоча телевізор зараз майже не дивимося – економимо сили на емоціях.
    Від новин все одно нікуди не дінешся. Вчора подруга розповіла, як, намагаючись врятувати від обстрілів в Донецьку вагітну доньку, батьки вивезли її в мирне село, а там жінку розстріляли п’яні солдати…
    Де починається війна і де вона закінчується? Помічаю, що почала сприймати війну як щось звичне. Питаю знайомого священика: «Чому зараз я себе почуваю простіше і природніше, ніж у мирний час?» – «А тому, що ми не помічаємо тієї внутрішньої лайки, яку завжди веде з нашими душами лукавий. А зараз все прийшло у відповідність – і внутрішня лайка, і зовнішня війна…»


    Яким буде новорічний салют у Донецьку?

    Скільки відкриттів ми зробили за час війни! Для людей, які звикли до комфорту, відімкнення води – відчутний удар. А тут – прицільні влучення по водонасосній станції. На кілька днів вода зникла. І от диво – вийшли з чоловіком з порожніми баклажками набрати води хоч з Кальміусу (відома в минулому судноплавна річка Калка, але зараз – майже струмочок), а знайшли з Божою допомогою в центрі Донецька справжнє джерело – джерело найчистішої питної води, яке добрі люди дбайливо обгородили.
    …Таке звичайне взимку явище – бурульки. Ось і у нас в Донецьку потепліло, на дахах загрозливо зависли  важкі крижані «снаряди». Дивлюся, кран працює на вулиці, підлітки спостерігають. Ну, і я підійшла… Вгорі на підвісному майданчику робочий збиває бурульки з даху. Поруч ділянку, куди він ще не доїхав, дбайливо обгородили. Війна – це не привід для того, щоб люди гинули від нещасних випадків.
    Наближається Новий рік. Вже почали зустрічатися, хоч і нечасто, люди з ялинками, та й першу новорічну гірлянду вже десь бачила.
    У магазин зайшла сім’я з маленькою дитиною. Хлопчик радісно намагається розповісти, які вибухи чує. Батьки кивають: «Це салюти, синку!» У торговому залі відразу тиша, покупці задумалися кожен про своє.
    Яким він буде – новорічний салют у Донецьку? Що будемо говорити дітям?

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!