2014 рік, що минає, був особливо тяжким для України та її людей. У новітній історії нашої держави страшнішого року ще не було: революція, війна, тисячі смертей, сотні тисяч біженців, непевне майбутнє… Напевно, немає жодного мешканця України, який би на собі не відчув ті біди, що невідомо за які гріхи висипалися на нашу землю і наші голови, мов із скриньки Пандори.

Непростим цей рік був і для Прикарпаття. Хоча наша область і знаходиться на периферії найдраматичніших процесів та подій, її також добряче зачепило. Але яким би страшним не був 2014-й, що вже добігає кінця, на порозі 2015-го мусимо бодай побіжно озирнутися назад, щоб підбити підсумки того, що з нами відбувалося, та, можливо, зробити з нього певні висновки на майбуття.

 

Масовий штурм

Заполітизованість наших буднів не дозволяє почати огляд 2014 року з якоїсь  іншої події, ніж штурм «білого будинку». Цю подію можна вважати найбільш виваженим і продуманим вчинком Революції гідності на Прикарпатті. Адже штурму, що відбувся наприкінці січня, вже передувало взяття цієї владної споруди ще у грудні 2013 року. Тоді кілька сотень франківських молодиків на чолі з депутатом обласної ради Віктором Немішом та представником «Правого сектора» Андрієм Подільським вже вривалися в приміщення ОДА, «щоб погрітися». Але їх звідти вигнали, назвали провокаторами і попросили не шкодити справі. І тільки майже через два місяці, коли почали «брати» адмінбудинки в інших областях, сценаристи революції збагнули, що без захоплення «білого будинку» не обійтися.

До речі, «брали» його всім народом, а потім піарилися на тому теж усі без винятку. Через три тижні стіни «білого будинку» громада покинула. Так вимагали керівники Штабу національного спротиву і «свободівські» очільники. Але вже наступного дня, отримавши «добро» згори, молоді революціонери від громадськості повернулися у це приміщення.

Найбільшою трагедією року можна сміливо назвати загибель на Майдані мирних протестувальників, що склали Небесну сотню, а героєм року в Івано-Франківську – 19-річного місцевого студента Романа Гурика. Бо його загибель була особливо сумною. Нагадаємо, що загинув хлопець під час протистояння на Майдані від пострілу снайпера у скроню. «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть», – це був останній запис на його сторінці в соцмережі «ВКонтакті».

 

 

Тягар минулого

Безнадійним кар’єристом року можна назвати тодішнього голову ОДА Василя Чуднова. Зовсім невчасно він замінив на цій посаді свого попередника Михайла Вишиванюка і зробити для області, краю чи навіть для себе навряд чи щось зміг. Бо очолив область напередодні революції і через революцію позбувся посади. А от його наступнику Андрієві Троценку пощастило більше. Той теж на посаді був недовго, але попри те, що відзначився своєю м’якістю та нерішучістю, зробити добре собі встиг.

Нагадаємо, що за час п’ятимісячного керування областю Андрія Троценка начальник Держземагентства в області виділив в оренду його батькові Володимиру Опанасовичу 0,72 га землі, яка знаходилася у державній власності, з можливістю подальшої передачі її у приватну власність. Цікаво, що ділянка розташована не будь-де, а за межами села Микуличин в урочищі «Чемериця». І хоча у ЗМІ були повідомлення, що ця земля надана виключно для сільськогосподарських цілей, є сумніви, що цей город хтось буде обробляти.

Після оприлюднення цих фактів Троценко дав прес-конференцію, на якій сказав, що його батько просто скористався своїм конституційним правом. Шкода тільки, що сотні мешканців Прикарпаття не мають можливості так само скористатися своїм конституційним правом…

Посадою року, на нашу думку, стало крісло керівника УМВС в області. Що тільки не відбувалося на Івано-Франківщині перед призначенням нового, постреволюційного начальника обласної міліції! Листи зі своїми пропозиціями у міністерство писали, управління МВС пікетували та блокували, БТРом на порозі приміщення лякали, у міністерство їздили, щоб пояснити, що не згідні з позицією столиці. Не дозволили Піддубному очолити обласну міліцію, але змирилися-таки з тим, кого призначив Київ.

Невиправданою надією року можна назвати події навколо центрального  івано-франківського ринку (ТзОВ «Торговий сервіс»). Сотні підприємців, заручившись підтримкою озброєних представників «Правого сектора» та «Самооборони», виступили проти хабарництва з боку керівництва ринку. Люди нагадали Ігорю Дутці та Ігорю Халаменді, як ті вимагали хабарі, написали в міліцію скарги про корупцію і змусили сесію міської ради проголосувати за те, щоб повернути ринок у міську власність. Згодом з’ясувалося, що все це було тільки для того, щоб випустити пар людського гніву. Вже дуже скоро Халаменда звільнив з роботи Дутку (бо саме він під тиском громади згодився повернути ринок місту) і відсудив собі ринок.

 

Холоста люстрація

Наші суди завжди вміли дивувати своїми рішеннями. Тому тут, напевно, час згадати про блюзнірство року, яким можна назвати так звану люстрацію франківських судів: міського та обласного апеляційного. Цьому передували перемовини між представниками Народної ради та суддями. На них судді зізнавалися, що бояться народного гніву і готові піти з посад. Одна з них – Віра Вакарук – навіть повідомила, що написала заяву на звільнення. Але так і не звільнилася. А згодом (вже після революції) навіть пішла на підвищення, ставши заступником голови Апеляційного суду.

Судді Апеляційного суду в приміщення ОДА на імпровізовану народну люстрацію так і не з’явилися. Прийшли тільки керівники – голова суду Надія Стефанів та її заступник Андрій Малєєв. А от судді міського суду з’явилися у повному складі. І всі, крім Володимира Поповича, виступили, покаявшись або у своїх вчинках, або за систему, в якій працювали.

І якби у наших судах з тієї миті бодай щось змінилося, то можна було б з цим змиритися. Але комедія і трагедія всієї тієї «вистави» якраз і полягає в тому, що все залишилося на своїх місцях.

Подібною за своєю незначною значимістю була щоденна Координаційна рада, яка поважно заслуховувала претендентів на різноманітні посади і виносила свій вердикт. Кого тут тільки не слухали, починаючи від кандидатів на посаду керівника МВС та управління лісового господарства і закінчуючи різноманітними відділами в ОДА. Але мало кому дісталися обіцяні посади. Таку майданну люстрацію ми номінуємо званням фарс року і підкреслюємо, що на більшості з тих посад, на які заслуховувалися нові претенденти, і досі керують старі, добре знайомі кадри.

Мучеником року назвемо студента Станіслава Галюка. Його історія почалася ще в середині 2013 року, коли він взяв участь в акції на підтримку мешканців Врадіївки «Ще трохи, і вибухне». Хлопця звинуватили у тому, що він начебто кинув петарду у працівника міліції і це, не пошкодивши штанів, спричинило опік на нозі правоохоронця. Справа виглядала недолуго і надумано, але її все одно передали до суду. Хлопцю загрожувало семирічне ув’язнення, аж поки не втрутилися майданівські революціонери. Тільки після того, як вони змогли пояснити новій (!) обласній прокуратурі, що хлопець ні в чому не винен, прокуратура зняла обвинувачення і справу просто закрили.

 

Місто і люди

Підняття тарифу з 2 грн. до 2,75 грн. за проїзд в івано-франківських міських маршрутках назвемо популізмом року. І нагадаємо, що, проголосувавши за підвищення тарифу, міська влада пообіцяла франківцям нову якість обслуговування. Так, виконком прийняв рішення зобов’язати перевізників до 1 вересня встановити компостери, ввести квитки і обладнати свої машини GPS-навігацією. Департамент комунального господарства навіть розробив зразок для квитків, але змусити перевізників виконати рішення виконкому не зміг. Через два місяці, провівши енну кількість нарад, влада зрозуміла, що їй легше скасувати свої вимоги до перевізників, ніж змусити їх все це виконувати. Так і зробили. І попри те, що перевізники відмовилися виконувати умови виконкому, тариф ніхто не знизив. Виходить, людей просто кинули.

Ревнивцем року назвемо мешканця Тисменицького району, який одного літнього вечора, з’ясовуючи стосунки з дружиною, застрелив її. Слід сказати, що подружжя перебувало у стадії розлучення, а дружина казала 5-річній доньці, що знайшла їй нового тата. Чоловік не зміг змиритися з таким життєвим віражем і застрелив жінку, випустивши у неї п’ять куль просто в центральному міському парку Івано-Франківська. Ще одну кулю він пустив у себе. Донька залишилася круглою сиротою.

Найнебезпечнішою професією 2014 року (принаймні, в Івано-Франківську) стала професія стоматолога. Попри всю престижність та прибутковість цього ремесла, без сарказму останній місяць про дантистів мало хто згадує. А все тому, що восени правоохоронці знайшли в центрі міста два розчленованих тіла та затримали підозрюваного у вбивстві стоматолога, який зізнався у тому, що саме він скоїв ці злочини. Оскільки свої криваві злочини вбивця вчиняв у приватному стоматкабінеті, страх прикарпатців перед незнайомими дантистами тільки зріс.

Дорогою року (і, напевно, не тільки в Івано-Франківську, а й в області) стала Набережна імені Стефаника. Бо непорозуміння навколо неї почалися ще тоді, коли влада оголосила конкурс на проведення ремонтних робіт. Спершу тендер виграла одна фірма, далі в результаті різних впливів дорогу передали на виконання іншому підприємству. Роблять дорогу напрочуд швидко, але чи буде ця робота якісною – у багатьох є сумніви.

Розумником року назвемо новообраного нардепа Юрія Солов’я. Ще недавно у франківських інтернетах гуляли меми на тему «Чи були хоча б одні вибори, які б він не програв», називали його лузером і невдахою. Натомість політик  не опускав руки і, видно, оцінивши свої шанси в місті, де його добре знають, та в області, де його знають менше, і зрозумівши, як важливо потрапити під крило модних політичних брендів, таки виграв вибори у 89-му виборчому окрузі (Верховина-Косів-Снятин) під патронатом «Блоку Петра Порошенка». Але на цьому Соловей не заспокоюється. Вже зараз він взяв під свій контроль обласний «УДАР» (саме той, з якого півроку тому ображено вийшов) і продовжує стрімко робити політичну кар’єру.

 

Зло

Підсумовуючи 2014 рік, зауважимо, що не тільки на Прикарпатті, а й у всій Україні ворогом року став російський президент Володимир Путін. Важко уявити, щоб нормальна людина могла собі спокійнісінько жити і виконувати найвищі посадові функції в державі, отримуючи стільки заслуженої ненависті на свою адресу…

 

Рік, що минає, приніс нам багато болю та гіркоти… Зло в цьому році панувало, але перемогти добро йому, як виявилося, не під силу. Тому хочеться надіятися на те, що все найгірше – вже позаду, а попереду нас очікують удача та перемога!

 

Тетяна СОБОЛИК