Мене часто питають, куди краще поїхати подивитись якусь історичну пам’ятку і разом з тим природу, та так, щоб не більше одного дня. Відповідаю: в будь-який бік від вашого міста. Була б дорога.

Пригадую, як мандруючи Франківщиною кілька років тому, ледь стримував (а іноді таки зривався) емоції в бік «Укравтодору»… Думаю, багатьом пам’ятна дорога в районі Заболотова і Снятина або ж траса на Львів. Але зараз мій пафос цілком виправданий: життя таки покращується. Тепер гостинець Н09 (Івано-Франківськ – Львів) не поступається якістю польським чи словацьким аналогам. А значить, можна з комфортом об’їздити купу пам’ятних і просто красивих місць впродовж світлового дня. Хай і короткого в переддень зими.

Завжди любив маленькі містечка і села. Коли в них тобі трапляється щось несподівано чудове, це наче знайти красень білий гриб чи спіймати рідкісну рибу. Навколо ж столиці Прикарпаття маємо купу таких «грибних» місць. Всього лише 19 кілометрів до першого з них – Єзуполя, до якого доїжджаємо, прямуючи на Галич і повернувши праворуч за Тязевом.

«Jezu daj pole!» («Ісусе, дай перемогу!») – вигукнув оточений татарами в своєму замку у Чешибісах брацлавський воєвода Якуб Потоцький і, рушивши на ворога, пробився до Дністра, уплав перетнув його і врятувався. Сталось це у 1594 році, і тоді ж шляхтич дав обітницю перед образом Марії Панни в кляшторі львівських домініканців, що за дивовижний рятунок від ординців фундує монастир для цього ордену в Чешибісах. Власне, це і є містечко Єзупіль. Перейменоване воно наприкінці XVI ст. від того вигуку Потоцького. Цікаво, що хроніка єзупільських отців подає іншу легенду, згідно з якою воєвода зітхав «Єзус Марія», молячись перед образом Богородиці. З того зітхання постав сильний вихор, що дивовижним чином переніс Потоцького за Дністер. Тож там, де він вимовив «Єзус», постав Єзупіль, а «Марія» (на протилежному березі) – Маріямпіль. Так чи інакше, а воєвода виконав обітницю і у 1598 році запросив до Єзуполя славетного львівського зодчого, автора Успенської церкви Павла Римлянина, який спорудив спершу дерев’яний кляштор. Син воєводи, краківський каштелян, одвічний ворог запорожців на прізвисько «Ведмежа лапа» – Міколай Потоцький продовжив справу батька і фундував вже мурований кляштор. Втім, вчасно фінансувати роботи він не міг через постійні походи на придушення козацьких повстань Острянина, Гуні, Скидана, Павлюка, в яких його супроводжував пріор єзупільського кляштору Шимон Окольський, що залишив детальні описи тих подій. Пізніше козаки сповна помстились Потоцькому, полонивши під Корсунем і вбивши його сина Стефана. Але він ще встиг, повернувшись з неволі, взяти участь у Берестецькій битві, тож своєрідний рахунок із січовиками був на його користь: 2:1. Невдовзі після баталії Потоцький віддав Богу душу і був похований у щойно зведеному «з мармуру і алебастру» (алебастрові поклади були на Покутті дуже великі) кляшторному костьолі Успіння Діви Марії поруч із батьком. Невдовзі Єзупільський монастир, що був головним осередком домініканців на Покутті, пограбували козаки, а під час інвазії турків у 1672 і 1675 отці проповідники (офіційна назва ордену) евакуювались.

Домініканці повернулись до Єзуполя у 1676 році, але їхній нещасний монастир ще раз було знищено у 1706 році під час Північної війни. В середині XVIII ст. вони вчергове прибули сюди, але кляштор був у такому плачевному стані, що оголосили всенародний збір коштів на його відбудову. Аж у 1843 році ченці спромоглись закінчити і освятити храм.

Вже після Визвольних змагань до кляштору з Чехії повернули чудотворний образ Матері Божої Єзупільської, що від початку заснування монастиря був його головною святинею (ця ікона, прикрашена срібними шатами, була коронована у першій половині XVIII ст.). Храм отримав п’ять нових вівтарів роботи станіславського сніцаря Яна Серафіна і стінопис Кароля Політинського.

Під час перших совітів влада відібрала келії під дитсадок і приватні помешкання. Домініканці жили в хатах місцевих до приходу німців. В червні 1944 року вони, побоюючись нападу упівців, остаточно залишили Єзупіль, забравши із собою чудотворний образ. Зараз він у домініканському кляшторі Ярослава (Польща). У 1944-1957 роках тут містилась катівня НКВС, про що сповіщає скромна меморіальна дошка, після чого кляштор віддали під шпиталь (він і зараз там), а костьол – під військовий склад. Лише 2003 року геть понівечений храм, без завершення вежі, органа і вівтарів передали римо-католицькій громаді. Люди принесли до нього дві переносні ікони (феретрони), які переховували в себе, і почалась повільна відбудова, що триває понині. Від старовини залишились фрески Політинського, які представляють Успіння Діви Марії (над вівтарною частиною), девіз отців проповідників і невизначений герб з написом veritas (істина), герби Пилява і Одровонж та ангелів, які тримають літери, що утворюють ім’я Марія.

Навпроти монастиря зберігся будинок польської організації «Сокіл» (щось подібне до пластунів). Прямуючи повз нього, можна вийти на сліди давньої фортеці Потоцьких і садиби Дідушицьких.

Єзупільський міністр-батяр

Щодо укріплення, мурованого згаданим Якубом Потоцьким на початку XVII ст., то від нього залишились самі вали, поруч із якими стоїть нинішній дитячий інтернат (колишній маєток Дідушицьких). Його звів 1840 року відомий коняр Каетан Ян Дідушицький, а в кінці того ж століття значно розбудував племінник Войцех.

Про цю постать варто сказати кілька слів окремо. «Граф Войтек» був відомим вар’ятом і вже в юності уславився мандрівкою Поділлям з друзями на віслюках з кістяками в руках. Але відсутність пихи, характерної для людей його кола, не завадила Дідушицькому вивчити кілька мов, дослужитись до професора, а згодом і міністра у справах Галичини. І навіть на цій високій посаді він не припиняв своїх витівок, за що був названий «батяром-аристократом». Цей ексцентрик просто заради сміху колов булавкою самого прем’єра на одному із засідань. Можете собі уявити, аби, скажімо, міністр Розенко шпинькав тпід столом прем’єра Гройсмана? А Дідушицькому все сходило з рук. Бо його всі надзвичайно любили і поважали за гострий розум і дотепність.

Граф Войтек водив дружбу з європейськими митцями і науковцями. Власне, саме він зібрав в єзупільській садибі велику колекцію живопису і 15 тисяч книг. Для збірки картин та ікон він наказав один із залів прикрасити у «візантійському» стилі із великою кількістю позолоти. Тут містились полотна, які Дідушицький набув в Угорщині, коли розпродавали маєток когось з князів Естергазі. Так в Єзуполі опинились картини самого Сандро Боттічеллі (або його школи), частина фрески якогось італійського ренесансного палацу, картина Франсуа Буше, полотна школи Ван Дейка і Андреа Мантеньї. Втім, більшість збірки займали твори польських художників. Зокрема, Юліуш Коссак залишив Дідушицьким цілий альбом зі 150 малюнками, акварелями і карикатурами. Була тут і картина Яна Стики «Христос на скелі», на якій в образі Богородиці була зображена Єва Дідушицька, св. Йосипом був Войцех Дідушицький, а пастушками їхні діти. Крім живопису, в палаці знаходились три старовинні східні килими, один з яких як трофей привіз предок Войцеха, що воював з турками під Віднем 1683 року. Не бракувало і цінної порцеляни.

Під час російського наступу 1914 року палац пограбували і спалили, проте перед цим вдалось закопати більшість цінних речей і бібліотеку. Пізніше речі відкопали, але їх довелось реставрувати від пошкоджень, завданих вологою. Після останньої війни резиденцію відбудували, але вже без одного з крил, і на сьогодні від її зовнішніх оздоблень лишився невеликий іонічний портик, а всередині тільки сходова клітина.

 

400-літні автографи

Повернувшись на трасу Н09, доїжджаємо до Крилоса. Але про його архітектурні пам’ятки якось іншим разом, бо, власне, Крилос – це давньоруський Галич, і писати про нього можна багато. Скажу лише, що навпроти села є один з українських скансенів (музеїв просто неба), де приємно походити між старовинними дерев’яними хатами з Гуцульщини і Покуття. В самому ж Крилосі пройдіть прямо до Галичиної могили – ймовірного поховання засновника давньої столиці. По-перше, дорогою минаєш все ще надзвичайно потужні земляні вали стародавньої фортеці, по-друге, саме з могили відкривається один з наймальовничіших краєвидів долини річки Лукви (готуємо селфістіки).

Приблизно за 6 кілометрів звідси, в селі Шевченковому (раніше – Святий Станіслав, на кільці в Галичі повертаємо ліворуч), на стрімкому березі Дністра височіє білокам’яний романський храм Св. Пантелеймона, зведений у 1194 році. Тобто це справжній осколок саме того, стародавнього Галича. Після занепаду князівства, у 1595 році, польський король Зиґмунт ІІІ віддав святиню отцям францисканцям, які своєю чергою дали їй нове ім’я – Св. Станіслава і почали ремонт і перебудову. Тоді ж звели двоповерхову вежу-дзвіницю перед головним фасадом, оборонні стіни та келії.

Храм лишався латинським аж до перших совітів, а вже за незалежності його ґрунтовно оновили. Власне, а нащо сюди заїжджати тим, хто історією не надто й цікавиться? З трьох причин: 1) ще один неймовірний краєвид з Дністрових круч, 2) тут в сувенірній крамничці продаються рідкісні дерев’яні «туристичні марки», які з ажіотажем розбирають мандрівники, 3) графіті. Останні є на зовнішніх стінах церкви, дуже різноманітні, так само, як і їхні сюжети. Приміром, є малюнок еротичного змісту, якому понад 800 років, є видряпані зображення коней і купа підписів. Спробуйте знайти, приміром, такий: «Fr. Christopher Kamenec AD 1610». Хай це буде вашим міні-квестом, після якого можна сміливо їхати обідати на Ринок в Галичі майже під частково відбудованим Старостинським замком. Наостанок філіжанка кави і рушаємо далі – на Маріямпіль.

Дмитро Антонюк, для журналу “МІСТО”