Цей блог міг би з’явитися рік тому. Це я до того, що ще рік тому я могла би захистити дисертацію, якби не… Якщо пригадуєте, трохи більше року тому розгорівся скандал щодо однієї зі спецрад КНУ ім. Тараса Шевченка. Звинувачення цинічно-банальне: корупція. То була моя спецрада. Не знаю, як живеться авторці того пасквілю зараз. Але такі, як я, змушені були чекати рік. Спитаєте, чому не шукали іншу спецраду? Особисто я не люблю тікати і зраджувати, особливо коли знаєш про порядність тих, хто входить до цієї спецради – я дорослішала на їхніх підручниках, монографіях, статтях. Але у нас чомусь охочіше вірять бруду, що виливають на людей, а не тому добру, яке ці люди чинять.

Взяти хоча би вченого секретаря спецради Наумовську Олесю Владиславівну. Про її волонтерську діяльність не чув хіба що глухий. Нами, здобувачами, вона опікувалася, як добрий янгол. І знаєте, на самому захисті, коли ставало трішки нервово, можна було відшукати її погляд, немов заспокійливе, зробити вдих-видих і вже спокійно відповідати на запитання або зауваження.

Але трохи про те, що відбувається до захисту, і про сам захист. Для того, щоб спецрада прийняла роботу до захисту, є низка процедур: експертна оцінка твоєї роботи, експертні висновки, різні паперові справи. Щодо паперових справ та етапів, вони чітко і детально розписані на сайті КНУ імені Тараса Шевченка. Якщо щось незрозуміло, то можна було перепитати у вченого секретаря, яка не робила з того ніяких проблем. Щодо експертних читань і допуску дисертації до захисту. Я не ходила з торбами-конвертами, не принижувалася, не принижувала людей, і мене, відповідно, теж ніхто не принижував. Йшла нормальна робота. Люди читали і висловлювали свої зауваження. Але це все було настільки інтелігентно і професійно, що я не почувалася ніяково через це. І ще раз повторюю: від мене ніхто нічого не вимагав!

Опоненти – це окрема гарна історія. Один опонент був із Києва, один – з Бердянська, ще один – з Луцька. Ні до кого я не їздила, не падала в ноги і т.д. Надіслала дисертації поштою – і чекала на вердикт. Спілкувалися ми у телефонному режимі. Можна було й електронкою, але я отримувала задоволення від живих голосів. Бо направду хотілося телефонувати. Мабуть, тому, що не було страху бути приниженою. Я не влаштовувала ритуальних танців довкола них, не бавила їх і не розважала. Між нами була моя дисертація, повага та доброзичливість. Цього достатньо.

Сам захист. То було наукове свято. Наукова трибуна, а не трибунал, не розпинання дисертанта посеред залу, а справжня наукова радість. І знаєте, дискусія почалася ще до захисту. І це було так гарно: тебе прочитали, з тобою погоджуються чи не погоджуються, тебе питають і висловлюють свою думку. Людям було не байдуже! Люди не хотіли помножити тебе на нуль! Щоб ви не подумали, що я виспівую дифірамби, скажу чесно: так, були зауваження, так, були питання, на які я не одразу змогла дати чітку відповідь. Нерви – то така штука, від них не втечеш, особливо коли так довго до цього йдеш. Але мене не розкладали за це на множники, не дивилися, як на мале пиво. Так, була критика, але вона була без злого академізму і така, що хотілося направду переглянути дещо. І я розумію, що скористаюся нею, коли перевидаватиму монографію.

А оплески після захисту і привітання… Я ледь не розплакалася…

І ще одна порада тим, хто захищається: беріть із собою на захист родичів та друзів! Це допомагає і заспокоює.

Насамкінець додам: так, написання дисертації – це важка праця, так, захист – це стрес. Але… Я буду його згадувати не як страшний сон, а як радість. Бо мене не принижували і не вимагали хабарів. Бо я нікого не принижувала отим всім. Бо критика була конструктивною. Бо було науково і тепло. Бо це було не «мочилово» дисертанта, як про це люблять розповідати, а справжня підтримка.

Я неймовірно вдячна кафедрі української літератури ПНУ ім. Василя Стефаника, її завідувачу Хоробу Степанові Івановичу, науковому консультанту Голоду Романові Богдановичу, голові спецради Д  26.001.15 Семенюку Григорію Фоковичу та його заступнику Грицик Людмилі Василівні, вченому секретарю Наумовській Олесі Владиславівні, членам спецради Александровій Галині Андріївні, Бернадській Ніні Іванівні, Бондаревій Олені Євгенівні, Вільній Ярославі Володимирівні, Гарасиму Ярославу Івановичу, Гнатюк Мирославі Михайлівні, Давидюку Віктору Феодосійовичу, Задорожній Людмилі Михайлівні, Заярній Ірині Сергіївні, Івановській Олені Петрівні, Кебі Олександру Володимировичу, Клочеку Григорію Дмитровичу, Коваліву Юрію Івановичу, Козачку Ярославу Вікторовичу, Копаниці Любові Миколаївні, Ленській Світлані Василівні, Мегелі Івану Петровичу, Сліпушко Оксані Миколаївні, Ткаченку Анатолію Олександровичу, Ткачуку Миколі Платоновичу, Шаповал Мар’яні Олександрівні, моїм опонентам Астаф’єву Олександру Григоровичу, Анісімовій Ніні Павлівні, Яструбецькій Галині Іванівні. Було справді науково, тепло і незабутньо.

Для тих, хто раптом подумає про підлабузництво: захист завершився, відтак для цих людей абсолютно не важливо, напише хтось про них чи ні. Але хорошим людям варто дякувати ще і ще. Чи не так, українці?