Тарас Солтицький родом з Яремча. Після школи вчився в Івано-Франківському медінституті. У 1996 р. по державному розподілу був направлений у Чернігів на роботу судово-медичним експертом, де пропрацював три роки на посаді завідувача міжрайонної експертизи. У 1999-му повернувся до Івано-Франківська і до 2002-го працював в обласному бюро судмедекспертизи. А потім, як він каже, «плюнув на все, продав, що мав, купив квиток на літак і поїхав дивитися на світ» в Африку. Про тамтешні менталітет, культуру, жінок і особливо про їжу – у нашій розмові з Тарасом.

– Що спонукало тебе поїхати з України, та й ще куди – в Африку? Чому саме в Замбію?

Мені завжди хотілося поїхати подивитися світ, а враховуючи те, що я був молодим спеціалістом, то ще й себе показати. Також було прагнення фінансово покращити моє молоде життя – і світ побачити, і грошей заробити. Мене завжди вабила Африка своєю самобутньою екзотикою. На той час в Івано-Франківську з’явилась маленька фірма з влаштування лікарів за кордоном. Відвідавши їхній офіс, я зустрів своїх давніх знайомих зі студентських років у медінституті й отримав досить приємну інформацію про можливе працевлаштування за фахом в Республіці Замбія. А внутрішній голос мені нашіптував:  “Тарасе, то твоє. Не змарнуй такий шанс!” Почав цікавитися життям в Африці, й Замбії зокрема. Інформація про цю країну мене добряче порадувала. І тоді я твердо вирішив – їду!

– Яке було перше враження? Що шокувало, а що потішило?

Спека! Найбільше вразила спека. Я прилетів у лютому і після карпатських морозів потрапив у спекотні +40°С у сезон тропічних злив. Акліматизація проходила дещо повільно. Світловий день також вибив із колії. Тут кожен день починається о 6.00, а сідає сонце о 18.00. Радувало і дивувало практично все: цікаві люди в яскравому вбранні, вулична торгівля різноманітними місцевими стравами та напоями, жінки, які носять дітей за спиною, а баняки з фруктами на голові, гучна традиційна сучасна музика з кожної кнайпи, широченні білозубі посмішки довкола тебе. Все, що колись бачив у телевізійних передачах про Африку, тепер я відчував усіма власними органами чуття. Шокувало і навіть дратувало, що, побачивши білу людину, всі одразу починали просити грошей, навіть люди в костюмах і краватках. Але це був мінімальний побічний ефект від максимального африканського драйву.

– А в чому суть цього драйву?

Щось всередині мене перемкнулось на абсолютно інший режим. Будучи гвинтиком українського соціуму, я перетворився на глядача якогось нереального реаліті-шоу, яке заворожує і дивує своїм колоритом кожної секунди кожного дня.

– Ти живеш там вже більше десяти років, за чим найбільше душа скучає в Україні? Часто приїжджаєш додому?

Душа скучає за мамою і всією родиною з друзями. Я вже тут 14 років, і за весь цей час не бачив снігу, не одягав капчурів і вовняних светрів. Хотілось би піти в коляду на різдвяні свята. Дуже баную за маминою кухнею. Додому їздити часто не маю можливості, бо робочий графік і сімейне життя не дозволяють. Хотілося б частіше відвідувати рідні краї, але змоги робити такі візити реально немає.

– Яка найбільша різниця між нами і африканцями, крім кольору шкіри? І що є нездоланним бар’єром?

В Африці існує племінна ієрархія. У Замбії – 74 племені, кожне має свого вождя, а вождь має своїх намісників у селах і маленьких містечках. Навіть президент республіки, коли з офіційним візитом приїжджає на землю племені, найперше мусить відвідати палац вождя того племені з певними дарунками, що традиційно ціняться саме цим племенем, а вже потім їде в адміністративні офіси.

В уряді існує міністерство вождів і традиційної культури. Правда, вожді далеко не такі, як ви собі уявляєте. То все дуже заможні люди, їздять на дорогих авто і є власниками бізнесу. Наприклад, вождь Мукуні, що стоїть на чолі племені Токалєйя в м. Лівінгстон, їздить на «Ролс-Ройсі» зі слонячими бивнями на радіаторі і проголосив себе King of Lions, бо тільки в його туристичному бізнесі розводять білих синьооких левів. І якщо відвідати його палац, то за помірну ціну можна насолодитися прогулянкою з левами, гепардами, проїхатися на слонах тощо.

Вождь Хаамаунду племені Тонга править полігамними скотарями. У традиціях Тонга чоловік може мати стільки жінок, скільки може утримувати. Маючи багато корів і кіз, вони переважно одружуються для здобуття робочої сили. Жінки і діти працюють у полі і дивляться за худобою, а ґазда управляє всім господарством і виконує тільки дуже тяжку роботу.

Плем’я Лозі – більше мисливці, ніж скотарі, гордості їм не позичати. Вони – моногамні по закону племені, але в гречку дуже часто скачуть. Тому в них завжди виникають суперечки через адюльтерство. То й не дивно, дівчата Лозі – дуже красиві.

Вождь племені Мусокотване має чорноземи, то й найкращі і найсоковитіші овочі тільки з його землі, де ферми величезних масштабів. Я був дещо шокований, коли дізнався, що їхні червоні і жовті перці йдуть на експорт до Португалії та Іспанії. Так що той іспанський чи португальський перець, який ви купуєте в Україні, має замбійське походження.

Для довідки: територія Замбії приблизно дорівнює території України, але населення менше – 14 мільйонів. Дуже багато є національних природних парків і заповідників, але аграрне виробництво тут на висоті…

Є ще дуже цікаве плем’я Іла. Вони за своєю традицією мисливці і скотарі, але чоловіки дуже агресивні до сусідніх племен, бо коли започаткували заповідники, їм не стало де полювати, а особливо на кого полювати. Вони навіть у паби і таверни ходять з короткими мачете, захованими в рукаві. Правда, до кривавої бійки з мачете рідко доходить, але показати свій темперамент – то пункт номер один.

Племені Лала повезло найбільше – на їхній землі розташоване одне з найбільших родовищ міді та супутніх металів і мінералів. Їхній вождь, молодий хлопець років 35-40, живе за кордоном і приїздить тільки на традиційні церемонії і засідання вождів.

– Чи є расизм у чорних стосовно до білих, чи відчуваєш ти це?

Расизму, чи реверс-расизму, як такого в Замбії не існує. Може бути, що якесь п’яне бидло підійде до тебе в пабі і скаже: “Ви, білі, сюди приїздите тільки, аби наших красунь попсувати і фоток для інстаграму наробити”, але такого відразу його ж співвітчизники на місце поставлять. А у мене в таких випадках є своя зброя – я йому на його рідній мові можу лагідно відповісти: твій тато був би дуже роздратований за те, що ти зараз мені сказав. Ну, і пару сороміцьких слів для приправи додати. Далі – тільки вибачення і традиційне братання за пляшкою.

Таке трапляється дуже рідко, але трапляється. Для білого – завжди “біла” ціна на вуличних базарах. Хоча коли торгуєшся з продавцем його мовою, то ціна моментально падає, ще й дають “мбасела” поверх того, що придбав. Водії таксі завжди деруть потрійну ціну з білого, але, знову ж таки, якщо заговорити його рідною мовою, то таксист відразу скине ціну і запропонує свої послуги постійного водія.

Расизму немає. Але кожен старається розвести білого туриста “на бабло”, та коли бачить, що ти – свій, місцевий білий, то інтерес відразу зникає. Я в одному місті живу вже 10 років, то мене добре знають. І такі питання відпали в мене дуже давно.

– П’ють, як ми чи менше?

 

Чорні п’ють “по-чорному”. Але переважно пиво і кукурудзяну бражку. Завжди і всюди.

– Як тобі їхня кухня, якогось бегемота їв?

Основна складова кухні – кукурудза. Але вона сильно відрізняється від тих сортів, які ми культивуємо в Україні. Колонізатори привезли в Африку сорти білої кормової кукурудзи. Певно, аби дешевше рабів годувати. І готують вони її, як нашу кулешу чи мамалигу, на воді, вкінці досипають ще трошки сухої крупи і несамовито перемішують ту кашу спеціальною дерев’яною палицею-ложкою. Страва називається різними мовами «ншіма», «нсіма», «пап», «маа», «угалі» тощо. Вона не має свого специфічного смаку і виконує тільки роль наповнювача шлунку. Основний смак приходить з тими стравами, що оточують величезну миску з гарячими шматками білої кулеші. Всі їдять тільки руками! Треба відірвати невеликий шматок кулеші, добре розім’яти його в долоні, і коли сформувалася дещо щільна кулька, великим пальцем втиснути маленьке заглиблення, щоб вийшла ніби ложка без довгої ручки. І вже цією кулькою зачерпувати соуси, гарячі та холодні салати, м’ясні страви…

За прекрасних кліматичних умов овочі-фрукти в Замбії завжди в раціоні. Для їжі використовують практично все (плоди-листя-корені) з місцевих і завезених культур. Вперше у своєму житті я скуштував тушковане молоде листя гарбуза з перемеленим арахісом і мало не зомлів – такої смакоти не можу знайти в нашій кухні. Називається “чібуабвуа”.

Місцеві овочі ростуть цілий рік, тому потреби в закрутках не існує. Та й погребів тут ніхто не копає. Традиційні овочі переважно всі з гірким присмаком, але суза – арахісова крупа – перебиває гірчинку і робить страву густою та наваристою. Смачно з арахісовою крупою готують касава, тапіока, калємбвула, кашікі, пекінську капусту, капусту, листя буряка, листя квасолі, шпинат тощо. Також багато овочів і спецій завезено з Індії. Все йде в маленькі мисочки навколо основної мамалиги.

Про м’ясо. Основною м’ясною стравою переважно є яловичина, на другому місці – курка (бройлер або сільська), потім – коза і цесарка. Свинина є майже всюди, але попитом користується тільки у певних племенах. Та й свині тут в селах всі якоїсь бігової породи – голова більша за задницю, з довгими ногами і високою холкою, більше на хортів схожі. Тут ще такий нюанс: вони кнура каструють перед тим, як заколоти – кажуть, аби м’ясо не смерділо. При приготуванні м’ясних страв ніхто сильно не фантазує. Або посолити-поперчити плюс лимон – і на вогонь, або з овочами тушкувати шматки м’яса. А в місцях біля річок і озер у раціоні має бути риба.

Деякі племена мають екзотичну їжу, яка притаманна тільки їхнім територіям чи традиціям. Польові щурі дуже популярні у східній провінції. Дітлахи вишукують їхні нори і приносять за ніч по кілька сотень тих щурів. Дома жінки їх гарно чистять від шкіри і нутрощів, а потім готують у фрітюрі з кукурудзяної олії з головою і пазурами. Потім то все гарно складають пірамідкою на широкому плетеному підносі і несуть на голові на продаж. Виглядає воно дуже моторошно, але коли жіночка притрусить цю химеру сіллю і сухим кайєннським перцем, відразу хочеться запити ту смакоту холодним пивом.

Також повсюди їдять м’ясо різних антилоп, буйволів, диких кабанів. Кожного року плем’я Лозі має церемонію, де треба вбити двох бегемотів і приготувати за старими рецептами, аби вождю духи Замбезі завжди дарували благо і достаток для його народу. Служба охорони природи спеціально видає ліцензію на відстріл тільки вказаних двох самців. Але рецепта немає. М’ясо натирається перцем, сіллю і манго, а потім ставиться на вуглини, поки не з’явиться скоринка. І все – смачний шмат бегемостейку з білою кулешею і овочами йде “на ура”. Смачно, навіть дуже. Але в порівняння з крокодилом не йде.

М’ясо крокодила дуже смачне. Подібне до смаку курки, телятини, білої морської риби. Але є один важливий нюанс у тому, що в крокодилів по лінії хребта з віком розростається жирова лінія брудно-сіруватого кольору, і в процесі приготування вона поширює противний сморід на все м’ясо. Тільки добрі спеціалісти вміють гарно вирізати той непотріб. Але я завжди надаю перевагу хвостикам молодих (до року) крокодильчиків. Максимум півкіло аби було в хвостику. Там ще той сморід не росте, і вже роби з ним, що хочеш: гриль у медово-гірчичному маринаді, запікай у фользі з овочами чи клади у плов… Також смачні відбивні з жувальних м’язів, полядвиця. Дуже смачний фарш на пельмені, коли його змішати з яловичиною.

– Наскільки африканці щирі з білими людьми, чи можна їм довіряти і чи можлива дружба між африканцем і білим? Які в них є чесноти?

У мене дуже щирі колеги-африканці. Вони, по суті, такі самі, як ми, тільки чорні. Є бидло, є інтелігенція, як і в кожній нації. Замбійці – дуже миролюбний люд.

– Що тебе там найбільше дістає?

Дістає мене тільки те, що снігу немає. Тут такі класні схили в горах, що так і хочеться хоч на місяць снігу – і на лижі, ґринджоли чи просто на клейонці…

– Ти там назавжди?

Звичайно. Хочу вийти тут на пенсію. Хочу провести старість на березі Замбезі, на своїй маленькій фазенді. Аби внуки-правнуки бігали довкола, смикали мене і через раз питали: “Діду, а ти справді сніг бачив? А який він на смак?”

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ