Режисер: Квентін Тарантіно

 

Загалом, «Джанго звільнений» не дуже потребує рецензії. Якщо в графі «режисер» вписано «Тарантіно», то ми прекрасно знаємо, що саме побачимо на великому екрані. А побачимо ми кровисько, чудову гру акторів, цікавий сюжет і чорний гумор у летальних дозах. Плюс вислухаємо безліч кумедних діалогів і насолодимось воістину класним саундтреком. Фактично, від усіх попередніх фільмів Квентіна «Джанго» відрізняється лише тим, що він – вестерн. Спагеті-вестерн. Навіть не знаю, з чого почати. Описувати режисерський стиль якось безглуздо, сюжет переказувати не хочеться, та й влаштовувати тут лекції на тему «Спагеті-вестерни та їх вплив на незміцнілий мозок Квентіна Тарантіно» я аж ніяк не маю наміру. Почну, мабуть, з композиції. «Джанго» знятий несподівано лінійно – і це при тому, що Тарантіно майже у всіх фільмах прагне розбити розповідь на шматки і гарненько їх перетасувати. «Джанго» не такий, тут сюжет дуже послідовний і, до речі, не настільки закручений, як звичайно. Історія проста. Але в даному випадку все це ніби не важливо – фільми Тарантіно дивляться не заради сюжетів, а через неймовірну їх подачу. У «Джанго» ця подача присутня. Чудові зйомки, вилизана картинка, звук, саундтрек, стиль – все відполіроване і блищить. Оператор Роберт Річардсон, який отримав свій третій Оскар за «Хранителя часу», зовсім озвірів і видає максимально близьку до ідеалу картинку. Моє почуття прекрасного підстьобує і еклектичний саундтрек, в якому класика поєднується з якимось божевільним репчиком, а Енніо Морріконе – з Джонні Кешем. Загалом, перший кандидат на звання «Найкращий саундтрек» у мене є. Щодо самої історії, тут не знаю, що сказати. Любителям вестернів вона, безумовно, сподобається більше, ніж мені. Але, на мій смак, переплюнути «Безславних виродків» і свої ранні шедеври Квентіну не вдалось. Нудно не було жодної секунди, однак такої шаленої напруги, яка іскрилася у «Виродках», тут явно не відчувалось. Зате кровиська – хоч залийся. Квентін, як завжди, намагається вичерпати рейтинг R до дна. Кожна куля викликає справжні криваві фонтани з ран. Звичайно, такого гіпертрофованого буйства червоної фарби, як було в «Убити Білла», тут нема, але все одно «Джанго» дуже і дуже жорстокий. А ось фірмового тарантінівського гумору стало набагато менше. О, зовсім забув, за кількістю вживання слова «нігер» на одиницю часу «Джанго звільнений» може позмагатися навіть з легендарною «GTA: San Andreas», якщо ви розумієте, про що я. Ну, а тепер переходимо до самої смакоти. Персонажі! О, в «Джанго» є на кого подивитися і кого послухати. При цьому сам Джанго (в класному виконанні Джеймі Фокса) виглядає просто піщинкою між трьома глибами на ім’я Крістоф Вальц, Леонардо ДіКапріо і Семуел Л. Джексон. Всі троє незрівнянні, особливо ДіКапріо, якого тут просто не впізнати. Правда, підсліпуваті академіки з оскарівського комітету знову залишили його без номінації, внісши у список лише Крістофа Вальца. І звичайно, у фільмі безліч прекрасних камео – Дон Джонсон, Джеймс Римар, Майкл Паркс, Джона Хілл і сам Квентін Тарантіно. Акторська гра чудова, причепитися нема до чого, та й нема такого бажання. Але невже у фільмі немає недоліків? Є. Як на мене, він надто насичений і при цьому довгий. Хоч кіно зовсім не нудне, величезний хронометраж (2 години 45 хвилин!) дуже втомлює. В принципі, «Джанго» можна було легко розбити на два фільми стандартної тривалості, як Квентін зробив зі своїм «Біллом». Мені здається, «Джанго» від цього хірургічного втручання тільки виграв би, тим більше, що фільм і так досить чітко розпадається на дві незалежні частини. В цілому, кажу – хороше кіно! Дуже мене порадувало. І нехай «Виродки» зачепили сильніше, але тут ще й тематика зіграла ключову роль. А загалом, у мене до «Джанго» нема претензій. Типовий Тарантіно у всій красі – з усіма своїми перевагами й недоліками. Haters gonna hate. Lovers gonna love.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ