Українське кіно поступово нарощує м’язи і намагається твердо стати на ноги, як кволий пацієнт після багатолітньої коми. Період перших нерішучих кроків, схоже, минув, і, на щастя, виходить усе впевненіше, хоча до перфекту далеко – потрібно ще багато «тренувань», курси ін’єкцій (фінансових) та, звісно, неабияка підтримка на рівні держави й суспільства, пише “МІСТО”.
Більшість українських патріотичних кінострічок часів незалежності, незважаючи на всю любов і вболівання, гм, якась нежива: неприродна олітературнена до нудоти українська мова; совковий пафос, що своїм зашкалом виносить мізки; шароварний патріотизм. Лялькова декоративність попри порушені (але так і не розкриті) важливі теми – в кращому випадку не зачепить, а в гіршому – відверне молодь, на яку таке кіно спрямоване.
І от наприкінці листопада у широкий прокат нарешті вийшла українська Жива стрічка – справжня, з душею, делікатна і щемлива, навіть інтимна, в якій все найважливіше не голосно декларується, а промовисто промовчується. І цією мовою мовчання сказано значно більше, ніж кількасерійними вправляннями в кінодіалогах.
Заявлений як український історико-драматичний фільм, «Жива» Тараса Химича базується на реальних подіях 1949 року в Карпатах. Це перший повнометражний художній фільм львівського режисера, відомого своїми документальними проектами «Золотий серпень. Хроніки Галичини 1939-1941», «Срібна земля. Хроніки Карпатської України 1919-1939», «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919» та ін.
Таємниця «живості» цього фільму полягає ще й у тому, що сюжет вибудуваний на реальній життєвій історії Анни Попович, мешканки села Нагірна на Надвірнянщині, яка в 91 рік, розповівши свою історію, дозволила її екранізувати та благословила на головну роль івано-франківську актрису Ольгу Комановську.
У центрі фільму – вона, Жива, Анна Попович – дівчина з надприродними здібностями, яка потрапляє у повстанський загін командира «Довбуша». Тут Анна живе важким щоденним життям упівців, тікаючи з ними важкодоступними місцинами Карпат від переслідувачів МГБ, зимуючи у криївках та голодуючи. Анна пройшла з повстанцями усе: від утрати руки у запеклих боях до ґвалтувань і чекістської катівні. Зрештою її засилають на 10 років каторги. Проте фільм попри історичне тло – це насамперед розповідь про просту жінку, яка, зумівши пройти всі кола пекла війни, не втратила у собі людського і не розучилася любити.
Тема любові і зради розкрита через любовний трикутник: Анна (Ольга Комановська) – сотник УПА «Довбуш» (Ростислав Держипільський) – повстанець Ніко (Володимир Климук). Війна їх то зводить, то розводить, ніби випробовуючи на міцність і людськість.
Дія розгортається у трьох планах. Насамперед на тлі мальовничо-містичних ландшафтів Ґорґан, де Анна й повстанці переховуються і живуть, як «лісові діти», жінка навіть в певний період втрачає людський запах, дичіючи у самотньому існуванні серед дерев і звірів. Саме тут відбувалися реальні події з життя Анни Попович. У фільмі чи не вперше в історії кіно показано перебування в повстанських криївках – від процесу їхнього створення до тривалої зимівлі та героїчної оборони. Протилежний до розімкненої свободи Карпат другий вимір – катівні МГБ, замкнені, бетонно-залізні, обшарпані, які знімали у львівському музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». До речі, майора МГБ зіграв боєць «Айдару» Володимир Правосудов (Штурм). Третій вимір – оніричний. Він складається зі снів та марень Анни, картин з її дитинства, які часто допомагають жінці вибратися зі смертельних обставин та дивом вціліти.
Попри те, що режисер заявляє «момент для оптимізму» у фільмі, – мовляв, Україна, як Анна Попович, пройшовши важкі фізичні та душевні каліцтва, таки виживе і залишиться справжньою країною (людиною), – стрічку важко назвати оптимістичною, і життєствердність у ній сумнівна. «Виживання» в нелюдських умовах повстанців показано не крізь призму життєствердності і віри в ідею, яка рухає ними і наснажує, а радше як утечу. Суцільну втечу упродовж усього фільму.
Між виживанням як утечею від смерті та виживанням заради ідеї величезна прірва. Повстанці – не хоробрі утікачі, якими вони показані у фільмі, а борці, хай у підпіллі, які прагнули свободи, простого людського життя, змін, а не тільки втечі.
Задум режисера розумілий: попри формальну поразку й переслідування повстанці таки перемогли, бо ж вижили, але все-таки після фільму залишається не стільки відчуття гордості за них, скільки співчуття їхнім бідам. Тема дуже відповідальна і до її глибшого розкриття так і недотягнули.
Складається враження, ніби окрема група повстанців переховується від окремої групи переслідувачів, і на цьому коло замикається. І річ не в кількості показаних персонажів, а в замкнутому смисловому полі. Так, режисеру йшлося про долю Анни без «політики і пропаганди», але доля Анни – символ у масштабному протистоянні, а не в гонитві «групки за групкою». Панорамність історії, від якої в таких долях, як Аннина, неможливо абстрагуватися, в кіновимірі можна було б передати і на прикладі кількох нечисленних персонажів, але розкрити їх до рівня системи, узагальнити як типове явище.
«Зробіть із мого життя щось цікаве, аби то не просто була оповідь. Там має бути кохання, драма – все!» – такою була заповідь Анни Попович. Однак якраз тему кохання і драми теж недотягнули: якось все дуже схематично відбувається, ніби замішане спершу на еротичній сцені над річкою, а потім вже як констатація стосунків, без справжньої емоції, але з її вдаванням.
Також Анні вдається аж до неправдоподібності рятуватися кілька разів від очевидної смерті, у що просто за законами логіки не віриться. Таке можна виправдати хіба Божим провидінням, яке вело жінку. Але от як можна, підірвавши гранату, не просто залишитися живою, а ще й абсолютно не забруднитися, миттю схопитися на ноги і втікати стрімголов лісами угору – ось тут уже питання до режисера і сценариста. Ну не віриться. Іронічну посмішку викликає і надто чистий одяг лісових хлопців, які, живучи в надскладних природних умовах, оку глядача з’являються начебто щойно після прання з тайдом.
***
«Жива» має свою особливу кіношну мову, яку ні з яким іншим українським кіно не сплутаєш. Максимально мінімізовані діалоги з природною українською мовою, максимальна гра мовчанням, самою тільки мімікою і очима роблять фільм дуже інтимним. Особлива заслуга в цьому Ольги Комановської, яка не грала, а жила в кадрі. Не випадково головних акторів обирали з Франківщини, щоб люди зуміли не просто майстерно зіграти свою роль, а генетично розуміли, що відбувається в кадрі.
Емоційну гаму та психологічну напругу чудово передає вдале музичне оформлення, а ще жіночий голос на тлі подій, який виповідається від імені Анни Попович – дуже по-справжньому, без акторського позерства, голос, якому не можна не вірити.
Попри усі «недотягнутості» і недосказаність головного це перший справжній український фільм часів незалежності, причім дуже якісний у плані технічному (і це без державного фінансування), фільм, який емоційно пронизує. Фільм без театральщини, без совкових кіношних стереотипів, без ідейного пафосу й українського саможаління і самооплакування, які стали неодмінними атрибутами не тільки нашого кіно, а й культури загалом.
Наталя Ткачик, для журналу “МІСТО”