Минулого тижня в кінотеатрі «Люм’єр» відбувся передпрем’єрний показ документального фільму українського режисера Остапа Костюка «Жива Ватра».

Це мистецький документальний фільм про життя вівчарів українських Карпат та долю традиційного ремесла на фоні сучасних змін. «Це фільм про людське покликання. Про щоденну працю без вихідних і права на слабкість. Про гармонійний світ, який ми втратили, прагнучи комфорту, і дитинство, яке ми залишаємо, начепивши на себе ролі дорослих…», – описує тему фільму режисер.

Остап Костюк понад десять років досліджував гуцульську культуру, і «Жива Ватра» стала певним підсумком цього дослідження та його дебютною стрічкою. Знімальна група протягом чотирьох років вела кіноспостереження за героями стрічки. Проект реалізований Національною кінематекою України на замовлення Державного агентства України з питань кіно.

Докладніше про «Живу Ватру», її історію, героїв та творців – у бесіді з режисером фільму.

 

– Як почалася історія з фільмом?

З дослідження. Це як ключ: ти робиш одну справу, докладаєш зусиль і тоді відкриваються двері до чогось нового. Перед цим було дослідження гуцульської культури в проекті «Бай». У той час мене цікавили давні музичні форми та ритуал зокрема. Що ми знайшли? Вівчарські награвання – одні з найдавніших музичних форм і виходять за межі обрядової музики. Ритуал – поняття об’єднуюче, соціальне. Відповідно, ритуальна музика – службова. Вівчарські мелодії – сольні, які грались для себе. Якщо немає слухача, то це якась медитативна музика. І якщо в формальному значенні імпровізації в традиційній музиці немає, то такі полонинські награвання найближчі до імпровізування, бо виконувались наодинці.

Тоді ми шукали чогось суттєвого, що закладене в народному світовідчуванні. Якогось кореня, коду культури чи, як кажуть в музиці, ладу. Цікаві речі, коли вивчаєш архаїку, то стаєш чутливий до сучасності, розумієш, наскільки швидкі і кардинальні зміни. От основою господарства і, відповідно, культури в гуцулів було вівчарство. Зараз воно зникає, і, як наслідок, видозмінюється культура. І річ не в господарстві, не в економіці, а в способі життя. Вівчар виходить із сільської спільноти на сезон у гори, довгий час перебуває на самоті під відкритим небом. Впливає це на формування людини? Аякже. Це дуже важливо розуміти. Це дуже цікаві люди, які мали час побути в спогляданні. Про них відразу хочеться зняти фільм.

– Що послужило поштовхом до фільму?

Зустріч з оператором Олександром Поздняковим. Якось показав Сашкові начерк сценарію. Він тоді займався фотографією і працював оператором на телебаченні. Поговорив з другом – зустрів оператора. Ми вирішили, що будемо знімати кіно. І от через рік він вже вступив до Лодзької кіношколи, найкращої в Східній Європі, а я планував проект, готував розвідку локацій та героїв майбутнього фільму.

Ось так ми одного разу порозмовляли з Сашком. Навіть не знали, скільки років праці попереду, але обох ця зустріч зачепила так, що поміняла життя.

– Ти як музикант займаєшся гуцульською музикою, грав з гуцульськими музикантами. Логічно було б очікувати фільму про гуцульських музик, які є сильним феноменом самі по собі, а ти зняв фільм про вівчарів…

Уваги до гуцульської музики не бракує, і це добре. Гуцули залишаються собою і помітні переважно завдяки своєму мистецтву. Традиційна музика гуцулів вже більше звучить на концертних сценах, ніж на сільських весіллях. І кричущої проблеми тут не бачу. Натомість культурне середовище, спосіб життя людей зникає чи кардинально змінюється.

В чому проблема? Формальні надбання залишаються для повторення і наслідування, але корінь засихає – та основа, звідки ті форми народилися. Мене завжди більше цікавило значення символів вишитих візерунків, ніж тримання колекції сорочок. Можна так це пояснити. От є знайомий для всіх нас поетичний образ – вівчар у горах на сопілочці грає. І на фоні сучасності постає питання: а як він там живе, цей вівчар? Не на картинах і в піснях, а зараз, в ХХІ сторіччі. Чим він живе, в час цих глобальних змін?

– Гуцули – досить герметичний народ, і чужі для них дуже рідко переходять в статус своїх. Як вам вдавалося знайти контакт із персонажами фільму? Як стався момент перелому, коли вам довірились?

Тут вже музика пригодилась. Я грав на флоярі давні «верхівскі игри», і ми разом слухали одну реальність. От за кілька хвилин ми вже й свої. Ну, трохи перебільшую. Довелось пару десяток відер води наносити і дров наколоти – спільна ж ватра. Найбільше зближує спільна робота та взаємодопомога. Машину з кульгавими вівцями витягували з ями, підбирали підбитих довгим переходом полонинських псів, та й багато чого було… Замало опинитись поруч з увімкненою камерою, важливо бути разом.

– У вас був показ в Києві, Львові, Івано-Франківську. Які реакції тебе здивували? Чи було щось, що засмутило?

Це важливий момент, коли вперше показуєш спільну роботу багатьох людей, яка довго готувалася. Не можу сказати, що не переживаю. Але це не хвилювання за реакцію глядача чи критика, просто все пережите за чотири роки зйомок в цей момент спливає.

Це мій перший фільм, але не перша справа, яку я зробив у житті. Я дебютант в кіно, мені довелось багато надолужувати через брак освіти, перевіряти і вчитися довіряти собі. Сумніватися й переживати, як у будь-якій справі перший раз. Але одного разу відбувся перелом.

Коли дійшло до монтажу, то сумніви напосіли так, що вже заважали приймати рішення. Тоді довелося все відрубати. Ми з монтажером вирішили, що робимо своє кіно, а не «заказуху». І що цей фільм може бути недосконалим з точки зору кінематографа, але неодмінно – чесним висловом-висновком за роки роботи. І все стало легшим тоді, коли відпустив реакції.

Думаю, що глядача, як і героїв фільму, можна поважати і любити, прийнявши будь-які реакції.

– Розкажи детальніше про персонажів фільму та кіногрупу.

Про героїв фільму все, що міг передати, – у фільмі. Вони самі за себе говорять. Хотілося розповісти про долю людини і долю цілої професії. Є старенький вівчар, що вже все бачив, як і старенька професія, в якої теж попереду згасання. Але поки людина живе, вона горить. От і літній Іван Бесащук дивиться в очі смерті – готує одяг і труну до свого похорону, але при цьому найбільше згадує дитинство. Живе дитинством, занурюється в нього.

Так ми знайшли малого Іванка. Він став на вівчарську стежку в зовсім інший час. Це звичайний сільський хлопчик, але чи бувають звичайні люди? Думаю, це основне завдання документаліста – побачити в посередності незвичайне. І правда, Іванко – незвичайний. В один момент він відкривається, і ти вже переживаєш за нього, як за рідного. 

Третій герой посередині цієї вікової різниці – Василь Тонюк. Це чоловік, який тягне на собі господарство. Він справжній «депутат», як називають ще з старих часів керівника на полонині. Він орендує в держави гірські пасовища і відповідає за громадську худобу – близько тисячі овець і дві сотні корів і коней. Це велика відповідальність і важка праця без вихідних. Отака іронія, порівняно з «народними» депутатами, він людина праці, а не спекуляції. І в той же час з 78-ми  полонин району, де займалися вівчарством, залишилася одна, яку підтримує Василь, часом собі на збиток. Що тут можна сказати, в наш час це не цінується. Але не треба підмінювати поняття. Якраз людина праці – супергерой.

Взагалі, герой в документальному кіно визначальний, і, думаю, нам пощастило з вибором. Решта заслуг – спільна праця доброї команди. Ми мали нагоду співпрацювати з прекрасним, досвідченим композитором Аллою Загайкевич. І це той випадок, коли музика використовується не для прикраси чи фону, а є окремою  функціональною реальністю у фільмі, наче розповідь ще однієї дійової особи. Такий музичний підхід дозволив зробити авторське узагальнення через абстрактне, але й чуттєве. І дав змогу донести думку без дикторського тексту і пояснення.

У фільмі використана електронна музика. Це теж експеримент Алли Загайкевич із синтезу звучання народних інструментів: трембіти, дзвонів, пастушої сопілки та людського голосу. Струнний квартет – Аллині консерваторські студенти, Іванко співає свою пісню, йому акомпанує його 13-річний сусід. Більшість музики у фільмі виконують діти і молодь.

Все, що ми маємо змогу бачити на екрані, – операторська робота Олександра Позднякова та Микити Кузьменка. Мені пощастило працювати з невтомними та відданими друзями. Документальні зйомки для оператора – не найбільш вдячна справа. Живий епізод відбувається непередбачено, і ти не маєш змоги підготуватись, вибудувати кадр чи використати штучне освітлення. Та все ж внаслідок тривалого кіноспостереження за життям героїв Сашкові, Микиті та звукорежисеру Андрієві Борисенку вдалося зняти не прикрашену постановку, а живий процес.

Якраз такі  «живі кадри» ми вибирали з режисером монтажу Петром Цимбалом. Йому я вдячний за принциповість і витримку. Все-таки це був відбір великої кількості матеріалу і різних режисерських версій в час, коли просто зносило вітром майданівських подій. І це чудо, що вся багаторічна робота склалась в одну картину.

– Який досвід для себе ти виніс після цієї роботи?

Найважливіше – це досвід колективної роботи з людьми, яких я вже згадав, і багатьох, хто допомагав на зйомках та в організації. Ми намагалися знімати чистий документ, де основне – це відкриття людини. Щоб глядач зрозумів героя, щоб відкрити для себе людину, потрібно самому відкритись. Ми прив’язуємось до людей, і це деколи більше, ніж зробити фільм. І якщо з ними щось стається – це важко.

Ти собі завершуєш фільм, думаєш, що зберіг їх живими у фільмі назавжди, і йдеш далі. Але при тому ти розумієш, що дідусь Іван вже старенький і що ти його залишив там самого, і потрібно встигнути показати йому завершений фільм. Він дуже хотів його побачити і був першим, кому ми його показали. Коли ми вже змонтували, дізналися, що Василь важко захворів… Фільм вже починає жити своїм життям, а люди – не вічні.

– Наскільки є шанси, аби фільм побачила максимально широка аудиторія?

Шанси є, і показувати готові. Наскільки готова сама прокатна система в Україні і чи є достатньо зацікавлених глядачів – побачимо. І хоч вже маємо запрошення в різні міста, попереду ще багато роботи. Хоч фільм готовий, це тільки половина шляху життя фільму. І в ці справи теж можна поринути з головою, а це відтягує роботу над наступним фільмом. Тому у важких реаліях кінопрокату в Україні вся надія на продюсерський досвід Геннадія Кофмана, з якими ми реалізовуємо проект.

– Якби би ти сформулював однією фразою основний меседж фільму?

Жива ватра, чи словами з полонинської співанки у фільмі: “Ой, овечки-бебелечки, писаний ботею, хто вас буде випасати, як я си оженю”.

Що є наше життя, як не горіння, як не старання, навіть перед лицем смерті. Що буде з цим світом, з усім, що ми любимо, як нас не стане.

Для мене це розповідь про людей, які всупереч усьому займаються тим, що люблять. І коли всі говорили, що твоя улюблена справа – це абсурд, вони не зламалися, а сповідували дідівську істину «три дні не їж – а весело дивися!»

 

         Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ