Днями

Різдво

На католицьке Різдво були за кордоном. Практично всі магазини, ресторани і кафе закінчують роботу 24 грудня найпізніше о 5-й вечора, а 25-го теж велика частина магазинів (в тому числі й продуктових) закриті, ресторани цього дня відкриваються у кращому разі до вечора, якісь зовсім не працюють. А їсти щось треба. Тож 24-го вранці ми запаслися їжею, завалили припасами холодильник у готелі, а багато чого поклали просто на стіл (фрукти, хліб, солодощі і т.п.). Покоївка під час прибирання нашого номера з побаченого на нашому столі зробила логічний умовивід – принесла нам на Різдво у номер два додаткових рулони туалетного паперу…

 

Якось

20 МЕТРІВ

Спочатку я побачив палицю над дахами машин, а потім вже його: щоки червоні, оченята перелякані, в одній руці ключка, в іншій – величезна чорна сумка на коліщатках. Самому хокеїстові років сім-вісім. Машини на його шляху стояли так щільно, що важезна сумка між ними не пролізала, хоч плач. Я вийшов з-за керма, протиснувся до пацана і строго сказав: «Ти чому тут переходиш дорогу? Бачиш, скільки машин? Не кожен тебе помітить, переїхати ж можуть. Всього двадцять метрів до пішохідного переходу. Невже важко пройти? Навіщо так ризикувати?» Червонощокий злякався і розгублено відповів: «Мене завжди мама на хокей водить, а сьогодні не змогла, у неї на роботі комісія». Слово «комісія» мене трохи розвеселило, я взяв величезну чорну сумку, підняв її над головою і, забруднивши штани об бампер машин, повів хокеїста на інший бік. «Дивись більше так не роби. Потрібно перейти дорогу? Пройшов вперед двадцять метрів до «зебри» і все, переходь собі спокійно». – «Дякую, я більше так не буду. Сьогодні просто дуже поспішаю, у нас гра». – «От і молодець. А тебе як звати?» – «Тимофій». – «Ну, давай, біжи, Тимофію, щасливо зіграти…» Минуло чотири години. Стемніло. Мороз послабшав, пішов дрібний сніжок. Я якраз розмовляв по телефону у своїй машині, коли перед моїм капотом щось промайнуло. Це була ключка Тимофія. Цього разу, як і обіцяв, він переходив дорогу по «зебрі», за всіма правилами. Я не втримався, висунув голову у вікно і кричу: «Привіт, Тимофію! Як гра?!» Хлопець здивувався, впізнав мене і радісно відповів: «Ми виграли 3:1! Я гол забив! А ви що тут робите? Додому їдете?» І тут мій терпець увірвався, я махнув рукою Тимофієві вслід, закрив вікно і голосно видав всі матюки, які коли-небудь чув. Здається, нічого не забув. Хлопець за чотири години з друзями побачився, зав’язав кілометр шнурків, в хокей виграв, навіть гол забив, а я за цей час у пробці проїхав від он того деревця до пішохідного переходу. Цілих 20 метрів.

Колись

ЗНАЙОМСТВО

 

Ввечері повертаюся додому з роботи. Спека нестерпна. Душно, парко. Але настрій чомусь чудовий. Переді мною йде дівчина і розмовляє по телефону: «Погано у мене справи! У мене все життя – лайно. Мені 19 років, а я нікого не люблю. Мені в жовтні буде 20, а у мене немає навіть своєї машини. І квартири нема окремої. Живу з батьками, як ідіотка. Та дідько з нею, з машиною і квартирою. У мене немає коханої людини. Мені вже набридло знайомитися і шукати. Таке враження, що я якась потвора. Хоч би хтось першим підійшов і познайомився. Я що, кусаюсь? Просто підійти і познайомитися…» У цей момент у неї, мабуть, сідає батарейка у телефоні, і вона нервово засовує його в сумочку. І мені чомусь захотілося просто підняти їй настрій. Я навіть не знав, що буду говорити після того, як привітаюсь. І все-таки я наздоганяю її і з посмішкою кажу: «Дівчино! А можна з вами познайомитися?!» – «Відвали від мене, дебіле». І я пішов далі.