Режисер: Девід Фінчер

Одне хочу сказати: Девід Фінчер повернувся. І це, мабуть, найприємніше в новій «Дівчині з татуюванням дракона». Цей фільм знімав не той Фінчер, який поставив кон’юнктурну «Соціальну мережу», не той, що медитував у «Загадковій історії Бенджаміна Баттона», і не той, що грав документаліста у «Зодіаку». Ні, «Дівчину з татуюванням дракона» знімав Фінчер зразка дев’яностих – автор фільмів «Сім», «Гра» і «Бійцівський клуб» (і трішечки – «Кімнати страху»). Фільм вийшов відповідним – страхітливий, похмурий детектив, який місцями переходить у злісний трилер. Про сам сюжет мовчу – погані історії не стають міжнародними бестселерами. А їх хитросплетіння краще розплутувати в кінотеатрі. Однак зауважу, що кіно досить жорстке, і матуся, яка прийшла на сеанс разом з дитиною, в середині фільму була змушена евакуювати своє чадо з темряви кінозалу. Однак грубості у фільмі не так багато, як може здатися, більшу частину часу це класичний детектив: з допитами свідків, порпанням в архівах і витрушуванням із шаф запорошених скелетів. З точки зору оповідного професіоналізму, Фінчеру немає рівних – історія рухається так гладко, немов ковзає по крутому засніженому схилу. Дві з половиною години напруженого слідства пролітають непомітно. Інтрига розкручується настільки вміло, що «Дівчина» легко могла б змагатися зі «Шпигун, вийди геть!» у боротьбі за звання найкращого детектива року. Дія підкріплюється цікавими персонажами: хочеться спостерігати як за роботою опального журналіста Мікаеля Блумквіста, так і за пригодами татуйованої хакерки Лісбет Саландер. Окрім того, фільм красивий – наскільки взагалі може бути красиве кіно без візуальних ефектів, та ще й дія якого розгортається в місцях не надто екзотичних. Зловісний острів, вогка погода, холодні будинки і не менш холодні люди – ось основа фільму Фінчера. У картині можна відшукати лише один реальний недолік – слабка кінцівка. Це мінус. Ніхто б особливо не засмутився, якби Фінчер трохи скоротив оригінальний сюжет, вирізавши геть всі тертя Блумквіста зі шведськими бізнесменами. Історія ніби не про це, і після завершення основного розслідування ми ще хвилин п’ятнадцять змушені дивитися затягнуту розв’язку. У фіналі не вистачило нерва, напруження пристрастей, якогось результату – і кіно закінчується нічим. На жаль, мінус один бал. Це явний промах. «Дівчина з татуюванням дракона» – фільм, добрий своїми персонажами, кожен з яких цікавий по-своєму. Руні Мара, звичайно ж, в авангарді кастингу, вона зіграла цю «дівчину з татуюванням» із назви. Образ соціопатичної хакерки Лісбет Саландер вийшов дуже своєрідним. Лісбет – дівчина цікава, що не кажи. Особливо в кульмінації з її невинним питанням «Можна я його вб’ю?», що було поставлене таким тоном, яким діти просять купити їм іграшку в магазині. Хоча Руні Мара, по-моєму, занадто симпатична, щоб грати настільки брутальну особу. І хоч гримери й постаралися максимально її зіпсувати, але дівчина все одно залишилася собою. Особливо якщо врахувати, як часто Фінчер змушує її роздягатися. Щодо Деніела Крейга, я не є великим шанувальником таланту цього актора, але тут він був непоганий у ролі журналіста Мікаеля Блумквіста. Нарешті Крейг зіграв не Джеймса Бонда, супергероя без страху і совісті, а нормальну, живу людину. Можна сказати, вразив. Можливо, тому, що я від нього багато не очікував. А на тлі своєї брутальної партнерки Крейг взагалі виглядав кумедно: вічно змерзлий, блідніє при вигляді крові та спить, обнявшись з котиком… Тож коли Лісбет Саландер і Мікаель Блумквіст нарешті опиняються під однією ковдрою, виникає питання: хто в них зверху? Решта акторів були «на підтанцьовці», але в цілому ансамбль вийшов такий, як треба: хворе на голову аристократичне сімейство Вангерів, де ніхто ні з ким не розмовляє, виглядає правдиво. Крістофер Пламмер і Стеллан Скарсгард запам’ятовуються більше за інших. До речі, якщо хтось подумує піти на перегляд цього кіно, то раджу чітко розуміти, що це за фільм. «Дівчина з татуюванням дракона» – надзвичайно жорсткий детектив, з оголюванням, з кров’ю, серйозний до краю, де ніхто з героїв жодного разу не посміхається. Історія, мабуть, дещо задовга (дві з половиною години – це не жарти), проте нудьги, про яку говорять деякі глядачі, я не відчув. Мені не було нудно жодної секунди, за винятком кінцівки. Але про неї я вже писав. Ще одне велике «але»: якщо ви дивилися однойменний шведський фільм, то доцільність вашого походу в кінотеатр під питанням. Ви просто не побачите нічого нового. Хіба що подивитесь на чудову роботу талановитого режисера, який повернувся до свого улюбленого жанру.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ