Киянин Богдан Логвиненко – засновник порталу “Сумно?”, автор туристичних маршрутів, культуртрегер, промоутер. Відвідав 38 країн світу. Засновник агенції подорожей Prygody.com.ua, працює туристичним провідником. Це не були подорожі за принципом «all inclusive». Де автостопом, де пішки, нічліг, де випаде, – так Богдан пройшов всю Україну, автостопом подорожував Росією, Францією, Грузією, Албанією, Малайзією – список довгий.

Ось що він сам про себе пише у блозі: “З 2004 року я активно займався культурою. Ми з друзями заснували культурологічний інтернет-проект-видання “Сумно?”, тривалий час (6 чи 7 років) я був його головним редактором, і в найкращі часи нас читало 10-15 тисяч осіб за день. З 2007 року я займався гуртом “Мертвий Півень”. Це був мій перший музичний досвід, і до того ж на той час це був мій улюблений український гурт. Паралельно я працював у різних виданнях: “Книжковий клуб”, “Газета по-українськи”, писав статті ще у десяток ЗМІ. У 2008-му почав працювати у ТСН.ua. З «1+1» я перейшов на Перший національний і вгробив частково рік життя на бюрократію, особисті розборки непрофесійних людей і спроби побудувати замок з піску. Там я був автором і ведучим передачі, яка за рік змінилась тричі і лише наприкінці року нарешті вийшла в ефір… У 2009 році я був головним організатором “Антонич-фесту”. Зробити це саме там було моєю мрією. Цей фестиваль ми зробили спонтанно, і почався він з флешмобів на 100-річчя Богдана-Ігоря Антонича. Фактично, це був фестиваль, організований “знизу”, від самих людей без досвіду, які хотіли б там побувати. Там було три молодих театри, художній і скульптурний пленери, чудовий дитячий майданчик, де діти ліпили мультфільм, велика музична сцена, на якій заграли Катя Чілі, Віктор Морозов, “Кому Вниз”, “Мертвий Півень”, “Вій” і двадцять інших українських гуртів. Це досі залишається одним із найкращих для мене досвідів управління великою кількістю людей, в цілому він пройшов успішно. У 2009-му з’явилась моя книга казок з довгою назвою “Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича” у видавництві “Грані-Т”. Я завжди любив історію і казки, і в серії “Життя видатних дітей” це вдалося поєднати. Тоді ж, у 2009-му, я трохи попрацював у “Телекритиці” і був першим редактором проекту “Відеотека” до середини 2010-го, коли поїхав мандрувати по Сибіру, Уралу, Західній Європі. Автостопом, про що активно писав у себе в блозі. Пізніше ці історії проілюструвала чудова київська художниця, і незабаром вони, значно дописані і віділюстровані, з’являться для читання. На початку 2010-го ми з друзями відкрили магазин “Ятки”, який проіснував лише півроку. Ми розмальовували двір на Подолі у Києві і висаджували квіти. Після “Ятки” з’явились наступники – магазини-галереї “правда,б” у Києві і “ПРАВДА,Б. матьора галерея-батярня!” у Львові, до яких я більше не причетний, але які страшенно люблю. У 2010 році я зробив перший тур чеського гурту «DVA» в Україні, вони відвідали 5 міст, і все пройшло дуже успішно. В 2011-му з’явилась агенція «NaturalEast», в якій я працюю досі і яка до цього часу представляє інтереси кількох українських гуртів, кількох польських і кількох чеських. Ми займаємось некомерційною і часто експериментальною музикою. За 2010-2012 роки ми привезли в Україну «NP (napszyklat)» (2 тури, всього 21 концерт), «DAGADANA» (2 тури по 11 концертів), «Port-Royal» (тур Україна-Молдова-Польща, 12 концертів), ще два тури «DVA» (загалом біля 35 концертів). У 2013 році ми зробили останні проекти в Україні і зосередились на Європі. Окремим кейсом «NaturalEast» є представлення української актуальної музики за кордоном. У 2011 році я проїхав за місяць 15 тисяч кілометрів автостопом, зробивши умовне коло навколо Чорного моря, і відвідав 13 країн. У листопаді 2011-го переїхав у місто Познань, де почав займатися концертами у Польщі і працювати з кількома польськими гуртами. У 2012 році зробив коло навколо Балтійського моря (10 тисяч кілометрів, знову автостопом). У 2013 році на запрошення сайту “Я люблю АЗИЮ | I love ASIA” я переїхав у Малайзію і пізніше почав водити групи по Індонезії, Малайзії, Сінгапурі. Від’їздив сам тут вже немало. Частково автостопом. Багато де встиг побувати “першим білим” і дуже багато де “першим українцем”. Вивчив розмовну індонезійську. Воджу тут групи активних і дуже активних подорожей за помірні кошти. Для найбільш активних по всьому світу заснував нещодавно разом з Орестом Білорусом Службу пригод”.

Буквально днями Богдан Логвиненко повернувся з подорожі по Ісландії…

 

– Дивився вчора в тебе на «Фейсбуку» відео з ісландськими кониками. Дотепер, як правило, ти подорожував по Південній Азії. Вектор змінився?

Вектор не змінився, просто кількість позначок на планеті, у яких хотілося б зупинити час, постійно збільшується. Але основна моя локація зараз – Україна. Це те, що після майже п’яти років мандрів тягнуло найбільше назад. Причому це не якийсь там потяг до свого, рідного, знайомого, а навпаки. З’явилося відчуття, що країна, у якій я жив найбільшу кількість часу, є і найбільш невідомою, незрозумілою і навіть екзотичною. До цього усвідомлення був довгий шлях Європою і Азією. А після повернення назад з’явилося одразу кілька проектів, які, окрім усього іншого, спрямовані на відкриття або самопізнання.

– Здалека завжди краще видно. Що ти побачив унікального і ні з чим не порівнюваного у своїй батьківщині після років подорожей, і що такого поганого, якого ніде не зустрічав?

Власне, почнемо з поганого – це українська консульська служба. Абсолютно забюрократизована і корупційна структура, про що говорять постійно іноземці за кордоном. Це наших дипломатів двічі лапають на кордоні з контрабандою, це наші дипломати можуть не знати англійської, це вони видають візи по півроку і можуть вимагати хабар від тисячі до п’яти тисяч доларів за візу до України. Такого немає ніде – я перетинав сотні кордонів. Це найбільший сором закордонного українця, це те, через що іноземцям не рекомендуєш їхати до України, бо знаєш, які кола пекла треба пройти, і червонієш, коли зустрічаєш тих, хто їх пройшов, бо вони завжди одні й ті ж самі, унікальні в наш час.

З бажання побороти цей сором виник проект #NoVisaToUkraine. Хороше – це дивовижні люди і маловідомість України. У цьому теж можна побачити зле. Ми – бідні, незнані, незвідані, але завдяки цьому – аутентичні. Деякі українські села дикі або напівдикі, до яких ще не докотилася глобалізація. Українські люди, їх ентузіазм, простота і любов – вимираючі поняття у світі радикального консюмеризму і гедонізму. І, здавалось би, їдеш за аутентикою у В’єтнам і Таїланд, а там розумієш, наскільки все навколо пустопорожнє, і вертаєшся додому набуватися.

Другою такою територією для мене є Індонезія. Ці дві країни – поки що як два кити, на яких тримається мій гуманізм. Хоча попереду залишається дві третини незвіданих країн. Серед них точно ще щось знайдеться. Але поки що я відчуваю, що маю зафіксувати за кілька років те, що лишилося в Україні.

– Наша дитяча нецинічність дійсно видна тільки на Заході чи можна стверджувати, що духовність живе тут? Чи це нагадує кацапський дискурс?

Тут живе і невинна духовність в серцях, і брутальна гниль у рясах. Глобалізація просто зменшує цей розрив і об’єднує класових ворогів спільними цінностями, утрамбовуючи їх в середньостатистичного громадянина світу. Наша найбільша стратегічна цінність – людський ресурс. Ми поки що роками його безнадійно прос…раємо, бо і наша найбільша загроза і вада – той самий людський ресурс і людський фактор. В ідеальній демократичній системі людський фактор усувається колективним контролем і відповідальністю, в тоталітарній – авторитарним контролем, а в нас – нічим, бо діє прописана в кодексі честі групова порука за утримання бастіону звичаєвого права до останнього.

– Давай тепер детальніше про проект #NoVisaToUkraine.

Наша короткотермінова ціль – спростити в’їзд для всіх іноземців. Особливо для тих, які хочуть вчитися, створювати або вкладати в Україну. Далекоглядна – винищити дипломатів-перевертнів як клас. Дипломат-хабарник – звичайний хабарник за українським законодавством, але по суті – це державна зрада. Це наш імідж, і якщо не зачистити тих, хто його псує, наша меншовартість знову зростатиме від Майдану до Майдану. Шкода і тих дипломатів, які віддано працюють на Україну, бо шкідники знищують і статус професії на роки.

– Ти зараз повернувся з Ісландії. Як взагалі за кордонами України зараз інтерпретують нашу війну прості люди, наскільки потужна «русская» пропаганда там?

В Ісландії зустріли поляка, він нам додаткову порцію супу приготував. Спершу нагодував, а тоді зізнався, шо тільки тому, що ми – «славянє». Ми – духовність і сила, а ті всі китайці й ісландці – гниль. Такий хороший попався, каже, тєлєка не дивлюсь, тільки шукаю альтернативні джерела. Не спалився, канєшно, які саме, тільки сказав, шо мрія його життя – поїхати подорожувати Сибіром, бо там люди, повітря і природа справжні, а скрізь зіпсовані. Загалом, інформаційна війна має вестися більш активно. Кількість людей, які пристають на «альтернативні джерела інформації», росте.

– Декілька порад тим, хто перший раз потрапляє в незнайому культуру: як знайти цей міжкультурний контакт? Скажімо, п’ять пунктів.

1) Вийняти навушники з вух і прислухатись; 2) повторювати за місцевими все, поки не приймуть за свого; 3) шукати своїх за будь-яких обставин; 4) читати історію, а не путівники; 5) любити незнайоме, а не боятись його.

Банальність, але більшість подорожує не тому, що любить незнайоме, а тому, що зараз так модно. Незнайоме починається з відкриття невідомого району своєї області на невідомій маршрутці, а не з райських куточків і незабутніх насолод.

– Людям важливі зараз, в цей тяжкий час, якісь слова підтримки. Скажеш щось?

Я наведу заключні фрази з моєї книги «Перехожі»:

«Любіть живих.

Щось вмикається всередині, внутрішня кнопка, запалюються якісь ліхтарики, спрацьовує прихований механізм, і так весь час: день смерті, день народження, знову день смерті і знову день народження. Чомусь саме в такому порядку. Щось з глибин змушує пустити скупу сльозу, поставити трек на повторення, щось знову і знову тягне подивитись, якими вони були. Кількість їх збільшується, вони всі близькі, поки ми пам’ятаємо, якими вони були, хтось трошки далі, від когось ми від’єднані континентами і океанами, а хтось отут, ходив сусідньою вулицею, в нашому районі знімав свій кліп. Заплакані авторами шкільні підручники з біографіями видатних людей. Наші герої ж святі, чисті, в них немає нічого злого. Їх усі люблять, вони увійшли в історію. Суїцидальні думки в підлітковому віці від нестачі потрібної уваги і любові, відчуття, що тобі забудуть всі дитячі помилки після смерті і почнуть просто любити. Рятують тільки розмальовані ручкою пики в тих самих підручниках. Може, все ж герої теж грішні? Ще відтоді ми любимо їх більше, ніж живих. Любимо оплакувати і переживати за їх душі там. Їх цитати набувають шаленої популярності після смерті. Іноді найбільш кон’юнктурні відео, найбільш страшні, перетворюються на живий іконостас. “Останнє інтерв’ю” – мільйони, “Концерт зірок” – мільйони, найбільш щирі і чесні пісні – кілька тисяч. Більшість із нас навіть не усвідомлює за що, але сліпо любить того, кому від цієї любові більше не гаряче. Пригадується концерт, на якому було всього кількасот людей за кілька років до. А потім раптова смерть. Виявляється, що не музичні успіхи, не книжки, не афіші, не рекламні ролики чи радіоефіри, а тільки смерть може стати найкращим промо. Чому так само не запалюються наші внутрішні ліхтарики від тих, кого можна обняти? Чому так складно було за життя заслужити народну любов? Захоплюватися тими, хто ще є. Вони ж чудові, озирніться навколо. Ваші сусіди, друзі, музиканти, письменники, науковці, лікарі, художники. Їм треба казати дякую, їх треба любити, просто за те, що вони є. Живі – неідеальні? Мертві ж кращі, бо безстатеві? Живі ще можуть оступитися? Використати нашу любов? Вони такі ж самі земні істоти, як і ми? Ми знаємо їх з дитинства і пам’ятаємо всі їх помилки? Невже це усе, що нас виправдовує? Часом дорікають, що в історіях ‪перехожих успіхи людей гіперболізовані, занадто багато віри, майже нічого немає про їх хиби. Ми любимо чіплятися до недоліків живих і оплакувати мертвих. Любимо заздрити чужому шляху, чужій боротьбі, поки вона триває. А так легко можна все змінити, аби ми любили казати дякую тим, хто неідеальний, більше підтримували їх, більше любили казати люблю тим, кого не треба оплакувати. Тексти, картини, пісні, фільми і пам’ятники нам дають неоціненно багато, але менше, ніж ті, хто поруч. Вибачайте за патетичність. Пам’ятайте тих, хто відійшов. Любіть живих».

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ