Режисер: Алехандро Гонсалес Іньярріту

 

Мистецтво заради мистецтва чи чітко сплановане творіння генія? “Бердмен”, можливо, часом сприймається як злободенний коментар про природу розважальної індустрії, проте він ніколи не вдається в надто філософські блукання на місці. Як і чіткий яскравий саундтрек, складений виключно з барабанних композицій, “Бердмен” не може здатися нудним чи наївним. Він влучає точно в ціль, всі частини у ньому однаково добре запам’ятовуються і разом складають головне досягнення кінематографа за останній рік. Чудове екстраординарне кіно, поривчасте, зле, насичене і глибоке. Алехандро Гонсалес Іньярріту створює справжню сучасну казку. Трохи фантастичну, трохи смішну, трохи сумну, але напрочуд повчальну та цікаву. Фільм ніби ковзає разом з одним нескінченним кадром Еммануеля Любецького (фільм дійсно знятий як один-єдиний кадр, ще крутіше, ніж “Гравітація”) по закулісних таємницях театру, не зупиняючись, не роблячи перерви на найкоротший антракт. Це суцільне насичене дійство, де проблеми продовжують сипатися на голови героям буквально кожної хвилини, а пристрасті киплять до самого закриття завіси. Лише під кінець нитка розповіді ніби вислизає на хвилин п’ять, яких достатньо, аби змусити глядачів задуматися, що ж все це означало. Звичайно ж, розігрують цей кінематографічний спектакль актори вищого класу. Іньярріту вичавлює всі соки з Майкла Кітона, який, здається, дожив до знакової ролі у своїй кар’єрі. Емма Стоун і Едвард Нортон наелектризовують зал, наповнюють його магією емоцій. Нортон відзначається особливо. Він нагадує ракету, яка літає туди-сюди так, що тільки іскри сиплються в різні боки. Хто б міг подумати, що Зак Галіфіанакіс може так грати?! Всі маневрують на тонкій лінії між переграванням і недограванням, вмудряючись дотримуватися балансу до такої міри, що фальшивих нот у фільмі не знайдеш, скільки не шукай. Недарма Кітон заявив в інтерв’ю, що вони з Іньярріту перфекціоністи. Від екрану неможливо відірвати очей. “Бердмен” засмоктує в цю бурю кольору, руху, таланту. Весь фільм нагадує одну велику метафору індустрії. Тут не випадковим є режисерське рішення представити все як один-єдиний кадр. Не випадкова й неелегантна, гамірна музика на задньому плані. Не випадкові також деталі і символи, щедро розкидані по всьому фільму. Не випадковий, зрештою, фарс, який все-таки проникає на передній план, додаючи нотку гострого гумору. Іньярріту вводить вас у світ театру. У світ холеричних менеджерів і продюсерів, які не вірять у мистецтво, у світ закулісних таємниць і загадок, проблем і нескінченних рядків, хвилювання і відповідальності, тиску і креативності. “Бердмена”, як мінімум, цікаво дивитися, адже невідомо, яким чином, але режисерові вдається дивувати вас знову і знову, чаруючи та гіпнотизуючи. Велику роль у цьому відіграє, безумовно, перфектний сценарій з настільки захопливими діалогами і монологами, що будь-яка екшн-сцена сучасного блокбастеру і близько біля нього не стояла. Візуально фільм настільки унікальний, а стиль настільки витриманий, що важко описати словами те, що відбувається на екрані. Що ж може бути не так у “Бердмені”? Іньярріту не дає відповідей, і, більше того, засуджуючи, не пропонує рішення. Тому й нав’язана кінцівка виходить розмитою та незрозумілою. Неначе режисер (він же і сценарист) знав, що виходу з цього фільму практично немає. Кінцівка фільму настільки невиразна, що він би тільки виграв, якби картинка обірвалася десь у самому розпалі подій. Адже в будь-якому разі глядачам доведеться додумувати завершення самим. І повірте, фільм залишає багато тем для роздумів і суперечок. Незалежно від того, зрозумієте ви фінал чи ні, “Бердмен” неодмінно увійде в історію кіно як один із визначних фільмів. Тонкий, захопливий, присмачений дрібкою коміксоманії і нотками мудрості, які регулярно вчуваються в іскрометних діалогах персонажів. “Бердмен” знаходить ідеальний баланс змісту і форми. Це майстер-клас від висококласних акторів, які показують лукаву театральну красу якщо не життя, то хоча б розважальної індустрії.