Завдяки кримінальній справі Дмитра Івановича Тимчука, 1922 р.н., уродженця с. Манява, який був засуджений до 25 років виправно-трудових таборів, ми дізнаємося про провал операцій радянських спецслужб у Богородчанському районі в 1944 р.

Дмитро Тимчук влітку 1943 р. вступив до молодіжної організації українських націоналістів «Юнаки», де здобував націоналістичну освіту, навчався володіти зброєю і проходив стройову підготовку, а також брав участь у спортивних змаганнях. У листопаді 1944 р. Тимчук вступає в УПА в курінь Довбуша під псевдо Дорошенко. У січні 1945 р. його переводять до військово-польової жандармерії, а в жовтні 1945 р. він опиняється в боївці СБ, де виконує функції кур’єра зв’язку між керівниками ОУН.

У листопаді 1945 р. Тимчука затримали, але він спромігся втекти: сказав, що знає, де бункер, і під час виходу в ліс на його пошуки втік. Однак 10 серпня 1947 р. повстанця разом з упівцем Василем Михайловичем Гоцанським (псевдо Черемош) повторно арештували. У результаті кримінального розслідування Дмитра Тимчука ув’язнили. Але найбільший інтерес серед «правопорушень» Дорошенка у слідчих викликала його можлива причетність до вбивства в с. Манява групи радянських військових розвідників, які були закинуті в німецький тил зі спецзавданням.

У 1969 р. ця справа актуалізувалася після того, як одна селянка через неподілену межу написала донос в КДБ на іншу, яка всі ці роки носила косинку вбитої радянської радистки. Як згадували очевидці, 10 червня 1944 р. до однієї з хат зайшло 15 радянських партизанів, серед яких було дві жінки. Вони попросили дати їм поїсти і дозволу поспати, але селяни повідомили УПА, а ті під виглядом ковпаківців розділили диверсантів, потім всіх їх ліквідували.

Спочатку слідчі думали, що вбиті були частиною партизанського загону «Іскра», який діяв на Київщині, а навесні 1944 р. у складі 98 осіб під керівництвом лейтенанта Г.С. Кулагіна був перекинутий на Івано-Франківщину. 2 червня 1944 р. загін вступив у бій з німецькими регулярними військовими частинами, а потім розділився на групу Кулагіна, яка повернулася на контрольовану червоними територію, і на групу комісара Телешка (40 осіб), що була знищена упівцями.

 

Однак пізніше виявилося, що 10 червня 1944 р. до рук повстанців потрапили залишки трьох груп радянських розвідників, які в ніч на 26 березня 1944 р. були десантовані в районі с. Саджава за наказом Штабу партизанського руху при військовій раді 2-го Українського фронту. Командир групи, лейтенант Каннуніков розбився під час приземлення. Три особи відбилися від групи одразу, а решту очолив комісар Сапожинський. Імовірно, саме вони і були ліквідовані УПА на хуторі, який мав символічну назву – хутір Бандери. Хоча один з радянських десантників, Михайло Кучерявенко, залишився живим, бо погодився вступити до лав повстанців.

Отже, спроби радянських партизанів закріпитися на Прикарпатті завершилися повним провалом. Українці добре пам’ятали смерть і біду, які принесла з собою радянська влада на Галичину в 1939 р., а тому й не мали жодного жалю до приблукалих диверсантів.

Сергій Адамович

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.