Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).

 

(…) На вулицю Тиху треба було йти Сапєжинською просто в напрямку залізничного моста. Це вже майже вихід із міста, бо праворуч був католицький міський цвинтар і перед ним трохи випнутий уперед євангелистський храм. Неподалік, на лівій стороні вулиці, починався високий мур із червоної цегли, за яким ховалося єврейське кладовище. Тут відразу треба було звернути з Сапєжинської праворуч, на вулицю Конопницької, і перша ліворуч, вниз, в напрямку залізничного переходу була вже Тиха зі своїми малими біленими будиночками. Це була абсолютно інша вулиця, зовсім інший світ, ніякого міста, практично польова дорога без тротуарів, бруківки, але з ровами обабіч, вздовж кожного – стіна дерев’яних плотів. А за ними квіти – від весняного бузку до серпневих мальв. Власне в такому оброслому квітами будиночку під номером 6 жила моя няня Андзя Булак зі своїм чоловіком, паном Василем Булаком.

Андзя завжди була весела, її було повно в нашій лікарській великій квартирі… Мій батько – доктор Тадеуш Ольшанський – рано-вранці ішов до Уряду повітового староства або до Каси хворих. Я з ним бачився тільки під час обіду, який зазвичай подавала Андзя. Потім тато запалював цигарку, щось оповідав і йшов до кабінету, забитого книгами від підлоги аж до стелі. Щось там переглядав, читав, щоб після короткого дрімання приймати пацієнтів. Стільки я його й бачив, бо цей розпорядок суворо дотримувався і ніхто не мав права турбувати батька. А ще тато мав свою медичну лабораторію при аптеці пана Теодоровіча, з яким часто і пристрасно грав у бридж. Бував також у Офіцерському казино, а разом з мамою і, звичайно, зі мною раз на тиждень – в суботу або в неділю – ми ходили до цукерні Кровіцького на Сапєжинську або ж неподалік до кав’ярні «Уніонка».

Виховувала мене насамперед мама, угорка, до якої батько звертався «моя дорога Катінько», бо так по-угорськи звучало здрібніле від імені Катерина. Час від часу, коли я щось накоїв, тато давав мені сурову догану, завжди словесну, і як покарання забороняв виходити до друзів на подвір’я, а як хотів сильно покарати, то забороняв ходити в кіно. А оскільки до одного з п’яти кінотеатрів Станиславова ми ходили по великих святах, то це було страшне покарання. Тож спочатку виховувала мене Андзя, бо Катінька ходила на лекції польської, якої так до кінця життя і не вивчила. Можливо, тому, що відразу після тих лекцій зустрічалася з численною і страшенно рафінованою групою угорок ‒ дружин станиславівських лікарів, адвокатів, офіцерів і торговців, переважно поляків, хоч були серед них українці й євреї. Просто в двадцяті роки було модно мати дружин із Угорщини. (…) Мама часто брала мене на ті нудотні для мене зустрічі. Єдиним ефектом було те, що я наслухався мови своєї мами і швидше її вивчив, ніж Катінька польську. А польської, поки не пішов до школи, я вчився від Андзі. Не тільки польської, зрештою, бо Андзя, хоч і була полькою, говорила і по-українському, а співала по-російськи. Тому її чоловік, пан Булак, до мозку кісток був справжнім козаком. Білим козаком, який спершу боровся з більшовиками за свого царя, а потім вже з ними воював на польському боці. (…).

Час від часу, коли батьки йшли на звані обіди чи прийоми, Андзя зі згоди Катіньки забирала мене на вулицю Тиху. Я дуже любив туди ходити. То був інший світ не тільки через скромність великої кухні з балією для прання й тільки однієї кімнати, а насамперед через присутність пана Булака.

Пан Булак був статечним чоловіком, мав густе чорне кучеряве волосся, смагляву шкіру й золоті зуби. Під час революції пан Булак не перейшов на бік більшовиків навіть тоді, коли всю його сотню взяли в полон. Його катували, вибили всі зуби, але йому вдалося втекти, він потім мстився їм у лавах козацьких відділів, які перейшли на польський бік. За це його нагородили Хрестом борців, що разом із Хрестом святого Юрія, який дали йому ще за царя, в рамці за склом висів над ліжком. Угорі було два хрести – православний пана Булака і католицький нашої Андзі, а обабіч – темна ікона та Ченстоховська Матір Божа. Ордени були посередині, найважливіші. На другій стіні висіли дві криві козацькі шаблі – шашки, а також балалайка та мандоліна з численними довгими кольоровими стрічками. Коли я приходив на вулицю Тиху, Андзя ставила величезний, блискучий, латунний самовар, пан Булак знімав балалайку і разом з ними я співав «Волга, Волга, мать родная…» (…)

Пан Булак часто хворів, бо під час війни, окрім тих катувань, після яких він вставив собі золоті зуби, його двічі ранили, і то не підстрелили кулею, а вразили шаблею. Тоді мій тато завжди викликав бричку і разом зі мною їхав на вулицю Тиху лікувати пана Булака. (…)

Уже й не пам’ятаю, коли Андзя перестала у нас працювати. Спочатку приходила раз на тиждень, потім на великі свята, бо пан Булак щораз важче хворів і мусив лежати в ліжку (…).

Коли у вересні 1939 р. почалася війна, я вже мав 10 років і хотів негайно йти до війська, якого в Станиславові раптом зробилося дуже багато. Станиславів був гарнізонним містом, з полками піхоти і уланів, дивізією легкої кінної артилерії і красивими військовими процесіями двічі на рік – 3 травня і 11 листопада. (…) Ніхто ще не вірив, що ми програємо, хоч наші війська почали вже виходити зі Станиславова, і то не в напрямку Львова, а в сторону Карпат, на Угорщину. Сьогодні я вже точно знаю, що це 17-го вересня все завалилося і закінчилася польська незалежність, а до Станиславова три дні по тому ввійшла Червона армія. У сірих шинелях до самої землі, з багнетами і дивними полотняними мішечками, які зав’язувалися на мотузці, замість військових ранців на плечах. Годинами йшли з боку Майзлів, через залізничний міст, а потім Сапєжинською через місто, і тягнувся за ними чужий, сморідливий запах чи то дьогтю, чи калу. (…) На Сапєжинській їх радісно вітало українське і єврейське населення, а під новою спорудою пошти навіть відбувся вітальний мітинг з безліччю червоних стягів, які раптово взялися не знати звідки. Було страшно, бо в мітингу брали участь люди, яких ми щоденно бачили на вулицях, а деяких навіть знали і ніколи не підозрювали, що вони будуть святкувати поразку Польщі. Ми не могли повірити і позакривалися в будинках. Тоді ввечері прибігла до нас на вулицю Камінського (ми там тоді мешкали) в розпачі заплакана  Андзя з новиною, що пан Булак застрелився. Він мав у шафі свій козацький наган і не хотів чекати, поки більшовики знову по нього прийдуть. Ми з мамою розплакалися, і тільки батько зберіг спокій, бо пана Булака треба було гідно, по-людськи поховати, а не як самогубця за цвинтарним муром. Тож батько видав свідоцтво про смерть, яка настала в результаті необережності під час чищення зброї (…).

Похорон відбувся два дні по тому, рано-вранці. Була гарна вереснева погода, через яку ми так швидко, як тоді говорили, програли війну, бо якщо б лило, то німецькі танки застрягли би в болоті. (…)

Цвинтар був недалеко, і ми пішли за малим коником, упряженим у возик із домовиною. Після похорону батько довго розмовляв із Андзею, і вона ввечері прийшла до нас, на Камінського. Принесла в кошику картоплю, а під нею в завитку наган, з якого застрелився пан Булак. Батько теж приготував свої револьвери, які тримав у зачиненій на ключ шухлядці бюрка. Це була його зброя з італійського фронту Першої світової війни і з двох наступних воєн: польсько-української та польсько-більшовицької. Як офіцер резерву він мав право на цю зброю. Інколи навіть мені її показував. Це був австрійський маузер і величезний барабанний кольт, який мені дуже подобався. Батько розібрав свої револьвери і наган пана Булака, змастив вазеліном окремі частини і завив у шматки порваного на клапті простирадла. Потім усе склав у блискуче пуделко, в якому тримав лікарські інструменти, і ще налив оливкової олії з нафтою. Коли почало темніти, ми вийшли на подвір’я. Андзя з батьком викопали яму на самому розі, під муром, що відділяв наше подвір’я від саду монастиря урсулянок, а я стояв на брамі і пильнував, чи не покажеться хтось чужий. Уже через багато років я зрозумів, наскільки небезпечно було втаємничувати такого дітвака, як я, в схованку зброї, але тоді я вважав це за визнання і страшенно цим пишався.

Коли вже батько закопав пуделко і ми заходили на сходову клітку, відізвалася дзвіниця в монастирі урсулянок, яка скликала сестер на вечірню молитву. Я ще тоді не знав, що це був ніби подзвін не тільки за похованою зброєю, але й за моїм довоєнним Станиславовом. А револьвери батька і наган пана Булака, мабуть, і донині спочивають під мурами давнього монастиря. І, певно, не заржавіли, бо мій батько був дуже ретельною людиною і старанно законсервував зброю.

Переклала з польської Наталя ТКАЧИК

 

 

Читайте також спогади Тадеуша Ольшанського:

Старий Станиславів: вулиця Тиха

Слава старої Коломиї

Як пан Татара врятував Міцкевича

Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича

Станиславів: Вулиця Кошарова

 

Старий Станиславів: Вулиця Вірменська й чудотворний образ Матері Божої Ласкавої