Режисер: Тім Бертон

 

Півстоліття тому, серед блиску й убогості Сан-Франциско 60-х, миловидна дівчина Маргарет заробляла на хліб малюванням портретів на вулиці. Але її специфічний стиль – портрети з гігантськими очима – не був особливою популярним, поки вона не зустріла колегу-пейзажиста Уолтера Кіна, який став її натхненником, менеджером і чоловіком. Привабливий і активний Кін розгорнув піар-кампанію творчості Маргарет у пресі, заарканив кількох заможних клієнтів і незабаром навіть відкрив власну галерею. І жили б вони довго й щасливо до кінця своїх днів, якби наділений комерційною жилкою чоловік не вирішив видати картини дружини за свої. Час арт-фемінізму ще не настав, мало хто серйозно сприймав жінок як діячів мистецтва, тому контекст для грандіозних махінацій Уолтера був дуже сприятливий. Проте врешті терпець Маргарет увірвався, і все закінчилося курйозним судовим розглядом. Саме ці події й лягли в основу нового фільму Тіма Бертона, який немовби ностальгує за початком свого творчого шляху на межі 80-90-х, коли бюджети ще були незначними, актори – великими, а кіно здавалося чимось більшим, ніж просто послідовність кадрів.

Прийнято вважати, що Бертон останнім часом став заручником власного макабрично-готичного стилю і повністю вичерпав себе. Таку думку підтверджує скептичний прийом публікою «Похмурих тіней». Але у «Великих очах» Бертон-ексцентрик поступається місцем Бертону-інтроверту – вдумливому, тонкому, і замикає розпочатий ще «Едом Вудом» своєрідний цикл роздумів про феномен творчості та мистецтва. З перших же кадрів і навіть вступних титрів «Великі очі» дивують незвично м’яким саундтреком Денні Ельфман і палітрою кольорів з лимонними перуками, кислотно-блакитними басейнами і ніжно-рожевими стінами. Можете уявити рожеві стіни у творця «Сонної лощини»? Про Жан-Люка Годара жартували колись, що в 1968-му він почав знімати картини революційного змісту після того, як втратив улюблені темні окуляри під час вуличної сутички демонстрантів з поліцією і «політично прозрів». Те ж саме тепер можна сказати і про Бертона, який обережно виглянув з похмурої зони комфорту, вдихнув свіжого повітря і побачив світ у всій пишноті його барв. «Ед Вуд» розповідав про людину, яка все життя прагнула визнання, а знайшла його тільки після смерті. Натомість «Великі очі» оповідає про жінку, яка популярності не шукала, але була змушена прийняти тягар слави для збереження сім’ї та захисту власної гідності. Знімаючи «План 9 з відкритого космосу», Вуд думає, що створює, як мінімум, «Зоряні війни». Маргарет Кін (заслужений «Золотий Глобус» Емі Адамс), малюючи чергову дитину з великими очима, уявляє, що з-під її пензля виходить друга «Мона Ліза». І крізь цю наївність проблискують промені справжнього мистецтва, як би презирливо не порівнював його з «журнальною обкладинкою» сноб-інтелектуал у виконанні артиста Шварцмана. Причому сам процес творчості Бертон показує начерками, швидкоплинними штрихами, а основну його частину взагалі виносить за кадр. Доля справжнього митця у світі, де правлять  такі пройдисвіти і спекулянти, як Уолтер Кін, а мистецтво тиражується і стає предметом поклоніння маскультури, – ось що дійсно цікавить режисера і не просто робить його стрічку сучасною, при всій напускній вінтажності, але й перетворює її на другу «біблію маркетингу» після фільму «Хвіст крутить собакою» Баррі Левінсона. Звичайно, навіть беручи за основу образи й історії реальних людей, Бертон залишається вірним собі. І те, що його шанувальники ніжно іменують burtonesque – все дивне, загадкове, зловісне, що лякає і водночас смішить, ненав’язливо проступає то у випадковій сварці подружжя Кінів, то в їхньому буденному поході до супермаркету. І кожною клітиною шкіри відчуваєш, що ось саме зараз сумні великоокі діти зроблять крок з картин у світ людей, а світ, у свою чергу, перетвориться на чудернацьку мультиплікацію. «Очі – дзеркало душі», – відповідала Маргарет на питання, чому вона малює саме так, а не інакше. Фільм Бертона – таке ж дзеркало. Він відкриває ще одні маленькі дверцята у внутрішній світ одного з найбільш самобутніх режисерів планети. І навіть якщо ваш талант живописця не виходить за рамки дитячих малюнків на шпалерах і написів на шкільній парті, за ці дверцята, безперечно, варто заглянути.

 

               ФЕЛІНСЬКИЙ