Пора остаточного зовнішнього оголення дуже пасує до роздумів про самодостатність. Навіть осінь відходить. Знимкування останніх кольорів, останніх дерев, останніх листків щодня додає цій порі ваги ловлення усього найсутнішого. Простору відчутно більшає, місто розширюється і глибшає. Хтось може мені пояснити, що таке самодостатність? Я собі – ні. Мені завжди потрібні були люди, і тому для мене це хіба що остаточне змирення із власною самотністю.
Мені здається, що людьми керує передусім потрібність іншим людям або ілюзія цієї потрібності. Більше нічого. Тому, коли мені розповідають про щастя в самодостатності, я не вірю. Не вірю, і все. Самодостатність можлива лише у випадку повної бездушності, але тут, даруйте, уже не йдеться про щастя.

Вчора вночі я засіла за перегляд старих паперових фотографій. Мене охопив якийсь несподівано солодкий щем за усіма людьми, подіями, епізодами, які живуть на усіх тих знимках. І я подумала: виходить, ще навіть за добу плівкових фотоапаратів і не надто якісного друку устигло відбутися життя, яке можна назвати щасливим. Запізналося з багатьма хорошими людьми, пережилося купу прекрасних моментів та періодів, перебулося в різних місцях і містах. Якісь десять років життя, яке можна вважати окремим і повноцінним. Початок іншої доби слід починати власне з закарбовування власного життя цифрою. А на папері – перші свідомі кадри, перші друзі, школа, захоплення, табори, гори, море, різні міста, постійний підрив до руху, молодіжні організації, акції, співжиття з різними-прерізними людьми, батьки, закоханості і любові, люди, яких уже нема. Скільком із цих людей говорилось «навік» або «назавжди»? Що зараз з цими людьми? Скільки разів вірилось, що на цей раз точно ніколи? Хто з них досі в твоєму житті?
Цілі життєві епізоди я роками вважала втраченими назавжди. Думала: неможливо повернутись туди, де немає нікого колишнього, неможливо відтворити давно забуті відчуття, емоції, внутрішні зміни. Виявилось – ще й як можливо. Виявилось, що старі фотографії зробили все за тебе – вони самі в собі утримали всі твої спогади. Виявилось, що пам’ятається кожна деталь, ба навіть більше: зараз це все переживається з подвійною силою – ти знаєш, яким щасливим був тоді і яким – тепер. Як змінювалося тіло, як обличчя набувало різних виразів, як на тебе накладалися різні досвіди. Причому не йдеться про те, чи ти ставав кращим, чи гіршим – ти просто жив. І тепер ти знаєш ціну усім тим змінам. З огляду на це старі фото треба переглядати, аби нагадувати собі, скільки щастя було в твоєму житті.
Я ніколи до кінця не розуміла, навіщо люди настільки сильно тримаються давніх знайомств, перших дружб, зовні вимушених потрібностей, коли усе, що тримало купи, вже віджило. Тепер розумію, наскільки це важливо. Мабуть, це можна прирівняти до нестримного бажання притримати свої втрати, уникнути їх бодай позірно. Кожен збережений зв’язок – це шанс до власної цілісності. Навіть коли вже, здавалось би, нема про що говорити – в таких випадках, як виявляється, тримають старі досвіди і пережиття.
Про якусь умовну самодостатність може йтися тільки в горах. Тільки тут твоя самотність є органічною і всеохопною. Водночас дуже важливо відчувати, що люди, з якими ти є, відчувають щось подібне. Дуже важливим є узагалі відчуття людей, які поряд. Ми заблукали цими вихідними. Кривопілля, Бубенська, полонини, Габорянська, полонини, Веснарка, полонини, Грегіт, Ротал і – блуд… Довгий, затяжний, виснажливий, спочатку засвітла, потому в темряві. Не стало години світлового дня. Потоки, обриви, буреломи, відчай, безстрашшя. Примарне село Волова, до якого безліч «останніх метрів». Усі подальші намагання бодай щось бодай комусь розповісти – приречені. Це все залишилось тільки в нас. «Оце треба було фоткати – це би були неперевершені кадри», – сказали мені потім. Думати в ті чотири години бездоріжжя про фото було просто нереально. Треба було просто йти, йти, йти, навіть коли йти уже не можеш, навіть коли йти уже нема куди. Твоє тіло – відлагоджений механізм, говорили тоді мені. Обертаючись назад, я думаю, що зафіксувати усі ступені боротьби з собою і зі світом у той момент було неможливим. Фотоапарат, який не може відтворити простір, не зловить дорогу. Принаймні ту дорогу – точно ні.
Сьогодні день народження найближчої мені людини. Їй би виповнилось 36. Вона б мала сім’ю, дітей, я думаю, у неї все би було добре. Часом я уявляю, як би вона виглядала. Десять років, як її нема. І вчора, коли я натрапила на фото, подароване їй колись дуже давно, я знов подумала, що самодостатності не існує. На звороті був мій напис: «Куди б не несло мене життя, ти завжди будеш у моїх думках. Тільки коли тебе немає поряд, я відчуваю, як сильно я тебе люблю».

 

Тетяна ЄРУШЕВИЧ