Не секрет, що фінансові здобутки Західної України – це здобутки насамперед заробітчан, які працюють не тільки в європейських державах, а й на теренах Російської Федерації. Дуже багато українців, а серед них і чимало прикарпатців, працює у Західному Сибіру на нафтопромислах. Ця традиція з часів Радянського Союзу, коли вахтовим методом із Західної України туди їздили працювати мало не цілими селами, жива донині. У Надвірнянському районі з сіл Пасічна, Битків, Пнів чоловіки і досі виїжджають на заробітки на нафтові родовища у Сибір. Праця там важка і відповідальна.

Пенсіонер Василь Питлюк із Надвірнянщини розповідає, що з дитинства дуже хотів поїхати у Сибір. Хлопцем багато читав про ті місця і марив тайгою, але брали туди тільки повнолітніх. Як тільки юнак склав останній іспит у школі, одразу почав втілювати мрію в реальність. Василь таки випросив для себе роботу та у 18 років поїхав до Сибіру. Згодом повернувся у рідне село, одружився і вже з дружиною повернувся до роботи.

Нужда змусила

«Ми з чоловіком обоє з багатодітних родин. У них було семеро дітей, у моїх батьків – шестеро. Ми жили бідно, тому молодими хотіли заробити на хату, на достаток», – пригадує Анна Питлюк.

Жінка розповідає, що найбільше її здивував тамтешній клімат. «Коли я поїхала з України, то було тепло. Це було 12 листопада. Приїхала туди, а там мороз 30 градусів. Все в снігу, дерева в інію. Зима у Сибіру триває від листопада по квітень. Іноді у травні чи червні може випасти сніг. За моєї присутності у найлютішу зиму температура повітря опускалася до 63 градусів морозу. Люди ходять тепло вдягнуті, жінки закутані у пухові хустки, тільки очі й видно. Всі у шапках, валянках, рукавицях. А влітку інше випробування – комарами та мошкарою», – пригадує пані Анна.

Родина Питлюків пропрацювала у Сибіру вахтовим методом понад 30 років. Чоловік – на нафтових родовищах, дружина – в пекарні. Після розпаду Союзу від працівників нафтових компаній вимагалася російська приписка. Відповідно, подружжя мусило отримати російське громадянство. Питлюки в Україні вже шість років, вийшли на пенсію. «Ми маємо спеціальні посвідки. Отримуємо російську пенсію. Періодично їздимо в Росію, щоб засвідчити, що ми живі», – посміхається пані Анна.

Жінка каже, що українців там із задоволенням беруть на роботу, бо вони більш відповідальні, трудолюбиві. У Сибіру ж працюють не тільки українці. Там є і казахи, і узбеки, але їх більше сприймають за чорноробів.

«У той час, а це був 1985 рік, зі Львова літала вахта. Львів – Київ (де добирали вахту) – Сургут. Звідти до місця призначення довозили то поїздом, то літаком (година польоту). Я місяць працювала там, а на місяць прилітала додому, бо були вже діти, які потребували догляду. Спочатку вахта була по 15 днів, то ми не літали в Україну, а коли перевели на місячний термін, то місяць ми були в Росії, а місяць – в Україні (поїздом туди й назад – 9 діб)», – розповідає жінка.

 

«Легка» нафта

На території Радянського Союзу в середині минулого століття було відкрито й інтенсивно розроблено великі й унікальні нафтові родовища у північних і східних районах Росії. Нафта фонтанувала, а її видобування велося варварським способом. На межі третього тисячоліття роботи з розвідки нових родовищ скоротилися, пластовий тиск давніх, успішно діючих родовищ упав, словосполучення «нафтовий фонтан» було вже не актуальне. Нафту довелося і справді добувати – «легка» нафта закінчилася.

Для підтримки попереднього рівня видобування довелося розробляти важкодобувні поклади і бурити все нові й нові свердловини. Для таких робіт було створено компанію «КАТКонефть». Спільне російсько-австрійське партнерство дало можливість освоювати нові технології розробки родовищ. У 1991 р. на території Сибіру розпочалося будівництво промислової бази, підбір і навчання працівників компанії. А вже у 2009 р. «КАТКонефть» здійснила ювілейний, 10-тисячний гідравлічний розрив пласта. Завдяки цьому складному технічному процесу, який довіряють тільки професіоналам, на той час видобули 200 млн. тонн нафти.

На цьому підприємстві, яке функціонує у Нижньовартовську, Бузулуку, Ханти-Мансійську, Когалимі та інших містах, на Крайній Півночі та в Казахстані, Василь Питлюк пропрацював з 1978 по 2016 роки. На запитання, чи поїхав би сьогодні молодим працювати у Сибір, відповідає ствердно. «Я не маю за чим шкодувати. Я прожив нормальне життя. Була робота, була гідна зарплата, нас усім забезпечували. На кухні у нас шеф-кухар був німець, а кухарі – чехи. Була талонна система. Всі їли разом. Керівник і звичайний робітник могли сидіти за одним столом», – пригадує чоловік.

На запитання про оплату праці чоловік відповідає, що було по-різному, але грошей вистачало. Вдалося побудувати дім, купити автомобіль, забезпечити дітей і себе. Він також каже, що після подій на Донбасі на підприємстві, де він працював, ставлення до працівників з України не змінилося: «Там ніколи займатися політикою. Всі виконують свою роботу».

 Широкий світ

Василь Питлюк працював не тільки в Сибіру, а й у Казахстані. «Я там пропрацював півтора року. У Казахстані є місто Шевченко, так воно називалося з 1964 по 1991 р. на честь Тараса Шевченка, тепер перейменовано на Актау. У місті є криниця, біля якої колись Шевченко посадив тополю. Вона, правда, вже всохла, але я маю шматок кори з того дерева. Біля криниці щороку збираються казахи, читають вірші нашого Кобзаря», – розказує чоловік.

Також йому вдалося побувати на Крайній Півночі. «В Уренгою пропрацював два роки. Там було найскладніше, – згадує пан Василь. – Якщо у Ханти-Мансійську корінні жителі ханти (вони низенькі на зріст), то на півострові Ямал живуть ненці. Вони високі, обличчя чорне, обдуте вітрами. Ходять без шапок. Простоволосі сідають на «Бурани» і мчать у сильний вітер. Для нас це була дивина».

«Середній вік життя хантів 65 років, – додає пані Анна. – Влітку жінки ходять у яскравих, вишитих бісером сукнях, хустках. Чоловіки також ходять у довгому одязі. Взуті вони у високі, до паху, чоботи з тоненької оленячої шкіри, які повністю шнуруються. Зверху одягають розписну сорочку, а далі – шуби. Їздять на оленях».

Іноді їм доводилося чути, як ханти нарікають на приїзд нафтовиків. «Вот приехали! Ето наша земля!» – бурчали автохтони. Якщо ж біля їхнього поселення знаходили нафту, то ханти одразу переходили далі в тайгу. Не хотіли бути поблизу робітників, бо звикли жити серед своїх.

«Кожен хант має землю, – продовжує жінка. – Володіння обгороджені спеціальними латами. Ханти розводять оленів, по 200-300 у стаді. Вони не працюють на нафтових родовищах, займаються рибальством, збирають ягоди, яких дуже багато. За годину можна назбирати ціле відро».

Христина ПИТЛЮК, Ірина БАБІЙ

ПІД ТЕКСТ:

Українських заробітчан у Росії стало менше

Експерти стверджують, що з початком військового конфлікту на Донбасі українці стали рідше їздити на роботу в Росію. Український аналітичний центр повідомляє, що у 2013 р. українці 6 млн. разів перетинали кордон з Росією, а всього за рік у РФ працювало 2,9 млн. українських громадян. Після Майдану потік трудових мігрантів до Росії скоротився на 30%. Щоправда, майже одночасно почався новий – із зони конфлікту на Донбасі до Росії прибули біженці. На початку 2016 р. у РФ, за даними Федеральної міграційної служби, осіло близько мільйона українських громадян.

На сьогодні, за інформацією Головного управління з питань міграції МВС України, в Росії перебуває 2,5 млн. українців, з них працездатного віку (від 18 до 59 років) – 1,9 млн. осіб.

«Якщо у 2013 р., згідно з даними Банку Росії, з РФ в Україну фізичними особами за всіма системами грошових переказів було відправлено майже 3,5 млрд. доларів, то в 2015 р. –тільки 1,2 млрд. Знизилася і середня сума грошового переказу, що відправляється з РФ в Україну. У 2014 р. середній переказ за системою «Золота Корона» становив 394 долари. За підсумками першого півріччя 2016 р., середній чек дорівнював 202 доларам. У середньому українські заробітчани заробляють в Росії 25-30 тис. рублів, або 345-415 євро», – розповів директор сервісу «Золота Корона – Грошові перекази» Іван Сітнов.