Його вважають національним героєм Польщі. І він дійсно для неї багато зробив: польський політичний і державний діяч, перший глава відродженої ІІ Речі Посполитої після Першої світової війни, ініціатор створення Польської Організації Військової, засновник польської армії, маршал Польщі. Серед поляків відомий також як Комендант. Повсюдно в сучасній Польщі стоять йому пам’ятники, зокрема і біля президентського помешкання на вулиці Бельведерській у Варшаві, як нагадування для кожного нового лідера уже ІІІ Речі Посполитої. Що ж його поєднує з нашим містом? А виявляється, він тут навіть неодноразово бував та активно діяв.

Пілсудський під час австрійського панування офіційно тільки двічі приїжджав до Станиславова. Неофіційно він відвідував своїх стрільців значно частіше, принаймні кілька, якщо не більше, разів. Здебільшого перед початком війни. У 1913 році він ретельно контролював тренування свого майбутнього легіону, а Станиславів зі Стриєм, після Кракова і Львова, був третім округом, в якому зосереджувалася велика кількість патріотично налаштованої польської молоді. Саме тоді українці створювали свій легіон, який ми знаємо як «усуси» – українські січові стрільці. Подібно до українського, польські легіони теж відіграли визначну роль у їхніх національно-визвольних змаганнях. Згодом, в українсько-польській війні 1918-1919 рр. колишнім українським та польським воякам Австро-Угорської імперії довелося воювати уже не проти Росії, а одним з одними.

На шпальтах «Кур’єра Станиславівського» за 1938 р. є згадка про перебування Коменданта в нашому місті. Юзеф Пілсудський разом зі своїм керівником штабу Казімежом Сосновським 16 листопада 1913 року зовсім несподівано з’явився в Станиславові. І як головний командувач Зв’язку стрільців він відразу оголосив мобілізацію усього стану Табору незалежності, включно із резервом. Упродовж трьох годин зібрали всіх стрільців, харцерів (польські скаути) і помарширували в Діброву (сучасний парк Шевченка), де під оком Командувача провели польові тренування. Згідно з розповіддю автора статті, під час маневрів почав падати рясний дощ, але заняття не зупинили. Пілсудський зняв із себе накидку і понад годину мокнув разом зі своїми підлеглими, аж до закінчення й обговорення тренувань.

Того ж дня ввечері Командувач виступив у Польському клубі та виголосив доповідь про листопадове повстання 1831 року. Новина про те, що Пілсудський у місті, розійшлася дуже швидко, і клуб переповнився людьми, бо, окрім учасників тренувань, також з’явилася вся місцева польська еліта. Потім, вже у вужчому товаристві, відбулася зустріч за чаєм у ресторані Гаубенштока – в кам’яниці Хованців на вулиці Ґославського.

Під час свого перебування у Станиславові Пілсудський зазвичай зупинявся у помешканні родини Ґреннів, які мешкали на вулиці Камінського (тепер Франка). Як правило, на одну, від сили дві ночі, бо він відразу їхав інспектувати своїх стрільців у наступне місто. Востаннє перед початком Першої світової війни Пілсудський був у Станиславові 29 і 30 липня 1914 року, а отже, після оголошеної мобілізації. Після війни він вчергове приїхав до Станиславова наприкінці серпня 1920 року, відразу після «чуда над Віслою», на зустріч із отаманом Симоном Петлюрою. Його відділи, які з армією УНР воювали проти більшовиків, тоді були на постої в околицях Станиславова. Це був один із небагатьох випадків тісної співпраці Польщі з Україною.

Пілсудський завжди прагнув вирвати Україну з-під впливу Росії й укласти з нею союз. Серед українських лідерів не було єдності щодо цієї справи, бо вони співпрацю з Польщею обумовлювали визнанням їхніх прав на Західну Галичину, включно зі Львовом. Тільки Петлюра усвідомлював, що союз із Польщею є останнім шансом на порятунок політичної ситуації і створення власної держави. І тому після переговорів, проведених у Варшаві і Вінниці, у квітні 1920 року від імені Української Народної Республіки він підписав трактат про відмову від претензій на Східну Галичину і Волинь, які ЗУНР уже була на той момент втратила.

Кордон Польщі був проведений по лінії ріки Збруч. Відразу після цього почався наступ об’єднаних польських і українських військ, у результаті якого 7 травня здобуто Київ. Однак Петлюрі внаслідок об’єктивних причин не вдалось втриматись. Країна була розбита революцією, знекровлена через перехід із рук у руки – червоних, білих та різних українських сил.

У міжвоєнний період у Польщі формувався культ особи Ю. Пілсудського, тому найурочистіше святкували 19 березня – його іменини. Хоча на офіційному рівні загальнодержавним свято стало згідно з рішенням Найвищого суду тільки з 1934 р., а з 1937 р. було заборонено публічно ображати та зневажати ім’я                         Ю. Пілсудського, за що загрожувало ув’язнення терміном до 5 років. Ми розглянемо як відбувалися ці святкування у Станиславівському воєводстві та як вони вплинули на повсякденне життя його мешканців. Перш за все, Станиславівське воєводське управління активно сприяло у пропагуванні мистецьких та літературних творів про Ю. Пілсудського. Відбувалося це за звичною схемою. Спочатку воєводське управління отримувало відповідний наказ від МВС та розповсюджувало його по всіх повітових староствах, які втілювали відповідні рішення у життя. Ще за життя Ю. Пілсудського активно поширювалися його бюсти роботи скульптора С. Задрожного. А 27 листопада 1929 р. в Коломиї був встановлений прижиттєвий пам’ятник Ю. Пілсудському вартістю 100 тисяч злотих, бронзова скульптура була виконана ректором Краківської академії мистецтв К. Лежаком, відлита в майстерні Ф. Тейслера у Кракові, а з 1931 р. площа, де був встановлений пам’ятник, стала носити ім’я маршала (сьогодні площа Відродження). У правиці маршал тримав меч, а ліва рука була покладена на книзі постулатів з написом: “Воля, Рівність, Братерство” (гасло з часів Великої французької революції). Однак, як влучно запримітив коломийський краєзнавець В. Нагірний, ці постулати чомусь ніяк не культивувалися на захоплених українських землях. Коломию Ю. Пілсудський з офіційним візитом відвідав 18 вересня 1922 р., та переночував у готелі “Гранд” (сьогодні площа Відродження, 1). На його порозі маршал загубив підківку з чобіт, яку власник готелю наказав прибити на тому ж порозі. У Коломиї дотепер вважають, що та підківка досі збереглася на своєму місці. Не відставала у цьому плані і література, розповсюджувалася біографічна документально-художня книга “Genjusz Niepodległości” (“Геній Незалежності”). Культ особи Ю. Пілсудського іноді досягав цілком несподіваних проявів, зокрема на загальнопольському рівні пропонувалось випускати горілку “Marszałek” (“Маршал”). Однак від такої ідеї незабаром відмовилися.

Найбільший скандал зі святкуванням іменин Ю. Пілсудського у Станиславівському воєводстві виник у 1929 р.  Тоді центральні польські газети довідались про практику відзначення цього свята у воєводстві та розкритикували її на своїх сторінках. Суть справи полягала в тому, що воєводське управління примушувало усі органи місцевого самоврядування до ухвалення привітальних резолюцій на честь іменин Ю. Пілсудського.  Відповідне таємне розпорядження Станиславівське воєводське управління видало 28 лютого 1929 р. До рук журналістів потрапив указ Долинського повітового староства від 1 березня 1929 р. до усіх гмін (а-ля сільрада, найменша адміністративна одиниця в Польщі) повіту з пропозицією прийняти відповідну резолюцію. Цей указ одразу ж був надрукований в газетах “P.P.S. – Polska Partia Socjalistyczna” (“П.П.С. – Польська Партія Соціалістична”) – 18 березня у “Dziennik Ludowy” (“Народний щоденник”) та 20 березня у “Robotnik” (“Робітник”). Розлогу статтю та коментарі до указу опублікувала 21 березня впливова “Gazeta Warszawska” (“Газета Варшавська”).

У пояснювальній записці Станиславівському воєводському управлінню долинський повітовий староста Т. Раппе зазначав, що змушений був видати письмовий указ через низький інтелектуальний рівень голів гмін, які б його інакше не зрозуміли. Він писав, що “знаю докладно всіх підвладних мені голів гмін, які, за мінімальними винятками, є селянами з первинним рівнем культури, не раз вони не знають, як називається пан Маршал і коли припадає день його іменин”.  Решта повітових староств воєводства не видавали письмових наказів, а усно повідомили всіх гмінних голів під час наради. Загалом, робота Долинського повітового староства зі збору привітальних резолюцій на честь Ю. Пілсудського була досить успішною, бо з 87 гмін повіту та 1933 гмінних радних резолюцію не підтримали тільки 3 радних з гміни Белейова. Тексти резолюцій були типовими за формою, наведемо як приклад один зі збережених текстів у фондах Державного архіву Івано-Франківської області: “Уряд громадский  в Розвадові. До Старіства повітового в Жидачеві. Рада громадска в Розвадові дая вираз своиї глубокоий лояльности супротів Ряду Польського і солідаризуючись в повні  з Его працею державно творчою і починаннями  над зміцненням організму державного видячи в Особі Першого Маршалка Польщі Чоловіка Чину і згідної творчої праці з оказії Его Іменин складая на руки Пана Старости вирази чести і голду для Достойної Его особи. Рада громадска, Члени Ради: 20 підписів.” Варто згадати, що Жидачівський повіт разом із Стрийським у міжвоєнний період входив до складу Станиславівського воєводства.

У переддень святкування іменин Ю. Пілсудського патріотично налаштовані поляки, мешканці міст, прикрашали вікна своїх будинків наклейками із зображенням маршала. Магістрати у зверненнях з нагоди свята публікували перелік магазинів, де можна було їх придбати. Вартість наклейок була невисокою – становила 10 гріш, тому їх міг купити кожен, хто бажав. У Богородчанах напередодні свята у 1929 р. було продано 2 000 наклейок, що для цього міста було, за висловлюванням повітового старости, “гігантською кількістю”. Обов’язковим атрибутом святкувань іменин Ю. Пілсудського був прийом повітовими старостами та воєводою в обідній час привітань від громадських організацій та товариств, професійних спілок, інтелігенції. Така практика була досить поширеною, 1 січня ці самі чиновники приймали привітання для уряду та президента. Складовою частиною свята був військовий парад та похід громадськості вулицями у гарнізонних містах та святкова академія. На останній теж домінувала військова тематика, перша частина складалася з концерту військової музики, а друга – з театрального виступу про іменинника. У святкуваннях на честь Ю. Пілсудського брало участь багато осіб. Наприклад, у Надвірній під час святкувань 1929 р. в урочистому поході взяло участь близько 500 осіб, з них близько 150 учнів, а на святковій академії було біля 400 осіб.

Тадеуш Ольшанський у своїй другій книзі спогадів «Станиславів, однак, живе» так описує прощання із Пілсудським у нашому місті: «Мама забрала мене на урочисту жалобну Службу до фарного, парафіяльного костелу. Перед головним вівтарем стояв катафалк, а біля нього – почесна варта зі всіх гарнізонних полків. Після служби до символічної труни вишикувалася величезна черга, усі покладали квіти, і за мить катафалк перетворився на велетенську квіткову гору». У Польщі спеціально навіть було видано жалобну серію марок з чорним обрамленням.

З приходом восени 1939 р. радянської влади в Галичину однією з перших ухвал міськвиконкому Коломиї було рішення про знесення пам’ятника Ю. Пілсудському. Шахтоуправління для цієї мети у жовтні 1939 р. виділило трактор, який скинув фігуру з постаменту та притягнув її на подвір’я установи. На ґанок установи вийшов начальник, інженер К. Сербинський та мовив до тракториста: “Забери його з очей куди-небудь, щоби я того не бачив”. Фігуру залишили неподалік у зарослому очеретом болотці.

Мимоволі частина польської історії стала і нашою історією. Зараз допомагаємо одні одним у протистоянні з Росією. Маємо позитивний досвід співпраці Пілсудського з Петлюрою. Минуле не зміниш, а сьогодення та майбутнє ще можемо. Тож давайте все-таки шукати позитивні моменти спільної історії. Пізнаваймо глибше нашу місцеву історію, адже чим більше розвинуте краєзнавство, тим історія є точнішою.

 

 

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ