Кандидат медичних наук Олександр Ябчанка – в минулому лікар Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, активний медик Євромайдану, а нині експерт з медичної реформи «Реанімаційного пакету реформ» – впевнений, що безкоштовної медицини не буває. Він вважає, що ключова проблема української охорони здоров’я – нестача коштів та вкрай неефективне їх використання. Як залучити в систему необхідний фінансовий ресурс та зробити його використання раціональним – в інтерв’ю медика-реформатора «Галицькому кореспонденту».

 

– Чиновники з охорони здоров’я наголошують, що безкоштовна медицина – неможлива. Українці це усвідомили, і для них така практика не буде травмою. До того ж, у Києві стартував проект з переліком платних послуг у кількох поліклініках. Ви цікавилися його реалізацією?

У Києві є така ідея: декілька лікарень забезпечуватимуть за державний кошт, тобто там надання послуг дійсно буде безоплатним, у решті медичних установ існуватимуть певні правила і за низку послуг доведеться платити. «Реанімаційний пакет реформ» безпосередньо до цієї ідеї не мав стосунку, я просто стежу за тим, що відбувається.

А ще хочу нагадати, що Київ – один із пілотних регіонів. Це був експеримент, який де-юре закінчився, а де-факто – триває. І ми наполягаємо на тому, щоб цей експеримент продовжити. Не тому, що вважаємо його супервдалим, а тому що ми просто змушені зробити висновки стосовно потрібних реформ у медицині.

– Про який саме проект ви говорите?

Про проект «Пілотні регіони». У 2012 році у кількох областях України змінили принципи фінансування системи охорони здоров’я. Як мінімум, це крок вбік від системи Семашка (радянська модель охорони здоров’я – ред.). Але наскільки він був вдалим, наразі сказати не можна, бо підсумки проекту до кінця ще не розглянуто. Тому відповісти однозначно, робити так у решті регіонів чи ні, наразі не можемо.

Наприкінці минулого року термін дій «пілотів» закінчився. Відповідно,  експериментальні регіони залишились поза правовим полем, їм потрібно повертатися до попередньої системи. Це нонсенс! Ми написали законопроект, погодили його в профільному міністерстві, з депутатами, і проект, будемо сподіватися, у найкоротші терміни продовжать. Вже тоді матимемо час проаналізувати, що є корисного в «пілотах», і прийняти рішення, яку саме модель варто вибирати для України.

У країні додається ще історія з децентралізацією. Тому однозначно мають змінюватись принципи функціонування і фінансування системи охорони здоров’я. Тож я вам намалюю ідеальну систему: держава гарантує певний мінімум надання медичної допомоги, за решту доплачує сам пацієнт. Або пацієнт, якщо має бажання, страхується. Але треба зрозуміти, що цей гарантований мінімум буде виходити з тих фінансових можливостей, які має держава.

– Більшість вважає страхову медицину панацеєю. Ви ж говорите про два дієвих шляхи залучення коштів у систему охорони здоров’я…

Поясню. Все, що перевищує гарантований мінімум, ви покриваєте або самотужки, або завдяки страховці, якщо вона у вас є. Я проти тієї мантри, яку співають: давайте введемо страхову медицину – і буде нам щастя. Та не буде!

Річ у тому, що страхова медицина і зараз в Україні існує. Хочеш – страхуйся,  ніхто тобі не боронить. Проблема в тому, що мають бути умови для масового страхування, а зараз у нас страхові послуги покривають лише 1,5% від потреби. Це критично мало! Треба дати можливість працедавцям страхувати своїх працівників і за це, як мінімум, не створювати їм додаткові видатки, а зробити, до прикладу, податкові пільги.

Нагадаю, є дві конфігурації фінансування охорони здоров’я. Перша – гроші з бюджету віддають страховим фондам, їх розподіляють на систему. Я особисто –  проти, бо це нічого не міняє. Натомість страхова медицина – це спосіб входження грошей у систему. Тому не можна всі гроші віддати страховикам – усе перетвориться на бізнес, не буде розвитку медицини, відбуватиметься економія на медикаментах, на зарплаті працівників. Тобто страховий поліс не буде покривати те, що має визначення «гарантовані послуги».

– Тобто це не вихід?

У такій конфігурації, як я щойно описав, ні. Та є інша конфігурація. Страхова медицина – це можливість збільшити капіталізацію системи за рахунок додаткових пільг для підприємців.

Ключова проблема чинної системи охорони здоров’я – відсутність грошей. Так, їх дійсно недостатньо, але річ у тому, що ці гроші вкрай неефективно використовуються. Система створювалась до 1991 року, згідно з Конституцією 1996 року, заборонено зменшувати мережу медичних закладів. А де логіка: кількість населення від 1996 року зменшилась, а кількість медичних закладів тільки зросла.

І третій важливий момент. Медичні технології за чверть століття полетіли в космос. 20 років тому пневмонію лікували два тижні, зараз в амбулаторних умовах – три дні. Тоді поясніть: навіщо стільки будинків, в яких купа народу?

І це ще не все! 80 відсотків видатків на мережу – зарплатня. Я знаю з власного досвіду роботи в лікарні. У нас була певна кількість санітарок, вони сиділи на посту і теревенили, в кращому разі – між собою, в гіршому – по службовому телефону. Натомість нам бракувало медсестер. Бюджет лікарні чітко розділений по зарплаті: санітаркам стільки, медсестрам стільки, лікарю стільки. Так, це й досі відбувається. Зарплата лікаря 1200-1500 грн., то який лікар працюватиме за зарплату? Усю систему радикально перевернули з ніг на голову. Лікар мусить бути або жебраком, або рекетиром.

– Зважаючи на стан, в якому перебуває країна, чи можна створити реанімаційні умови реформування медицини?

Можна! Основне, на чому ми повинні акцентувати, – щоб  використання ресурсу, який входить в систему, було раціональним. А для цього адміністративно-командним шляхом слід скоротити кількість лікарень і дати можливість автономізації закладів. Заклад має бути суб’єктом господарювання! Але ні в якому разі не приватизовувати його, не можна віддавати охорону здоров’я в приватні руки. Потрібно зрівняти в умовах господарювання приватний і державний сектори. За бюджет, який запланований на охорону здоров’я, повинні конкурувати як приватні, так і державні заклади.

– Тобто слід кардинально змінити принципи фінансування?

Суспільство повинно бути зацікавлене бути здоровим. Має чітко працювати сімейна медицина, або «первинка» – це профілактика і лікування елементарних захворювань, які не потребують госпіталізації, це поліклініка чи ваш дільничний лікар. Основне її завдання – не допустити, щоб ви захворіли, а якщо захворіли, не допустити, щоб ви злягли. У цьому випадку лікар і його підопічний є союзниками. Держава оплачує лікарській спільноті за кількість підопічних, яку вони пильнують. Якщо пацієнти вчасно, згідно з протоколом, пройшли всі необхідні обстеження два рази на рік, якщо вони при цьому не хворіли і не були відправлені на вторинну ланку, тоді лікар за це отримує бонус. В отриманні бонусу зацікавлена лікарська спільнота, а суспільство зацікавлене не хворіти.

Та при цьому є певні зобов’язання в суспільства – пройти обстеження. Якщо ти їх вчасно не пройшов і потрапив у лікарню, то будеш зобов’язаний за це платити.

А ще у нас – абсолютно ненормальне функціонування госпітальної ланки. Це ліжко–дні. Цей феномен наявний тільки в системі охорони здоров’я Семашка. Є певна кількість ліжок у лікарні і, згідно з філософією Семашка, ці ліжка мають бути заповнені пацієнтами на сто відсотків. На практиці це відбувається так. Лікар замість того, щоб займатися лікуванням пацієнта і бути зацікавленим у якомога швидшому його одужанні, просто пише історію хвороби. Тобто пацієнт давно пішов додому, а лікар і далі пише історію хвороби пацієнта.

Натомість зарплата лікарів має залежати від обсягу роботи та кваліфікації. Це стимулюватиме працювати на совість та викорінить корупцію в медицині.

На жаль, попри всі потуги та зміни, сучасна українська медицина продовжує функціонувати за радянським зразком. Експерти додають, що найбільше опиратимуться реформі ті медики, які не готові відмовлятись від «конвертних» зарплат та орієнтуватись на якісні й прозорі умови роботи.

 

Записала Ірина ТИМЧИШИН

 

Читайте також:

Країна потребує ребредингу міліції

Десять запитань та відповідей про тарифну реформу в Україні