Не належу до тих людей, які знають, як з дивана керувати державою, футболістами та провадити війни. Не вчу інших, як жити, не вдаю із себе наймудрішу та найдосвідченішу. Зрештою, як і будь-хто інший, я нічого не тямлю у цьому житті. Але зараз не про філософію життя, а про дещо інше.

Нас тягне до негативу. Страшенно. Патологічно. Ми до забуття перепощуємо фотки з чужим, на нашу думку, невдалим макіяжем чи одягом, поширюємо новини про те, як хтось когось матюкає (бажано, аби то була білявка і поліцейські, тоді ще й пост збере шалену кількість коментарів), обурюємося через неправильне лікування (що там тямить той лікар, от ми в інтернеті прочитали, що і як лікувати), неправильні дії наших військових в АТО (нам з пивбарів видніше, як треба воювати), некоректні оцінки, які вчителі ставлять нашим чадам (бо ж вважаємо, нам так здається, нам так радять, що за таку кількість помилок має бути саме така оцінка, а не інша), а ще знущаємося із тих, хто цього всього не робить. Я нікого не критикую, просто констатую факт, що ми охочіше підхопимо хвилю негативу, аніж позитиву. Ми миттєво сфотографуємо і  запостимо продавчиню, яка нас обрахувала, але не поспішатимемо фотографувати і постити того, хто, наприклад, затримав злочинця на вулиці. Коли ж йдеться про те, аби когось похвалити за гарно виконану роботу, ми цинічно кидаємо: «А що тут такого? Це їхня робота. Вони повинні виконувати її добре». І ніби усе правильно, але… Ми все рідше і рідше дякуємо одне одному. Ніби і не смертельно, от тільки…

Не знаю, те хороше, що не вмію робити я, але вміють інші, викликає у мене захоплення. І нехай то їхня щоденна робота.

Нещодавно у моєму під’їзді в одній із квартир сталася пожежа. Дим в одному з вікон помітили підлітки та випадковий перехожий. Забили на сполох, намагалися достукатися, ніхто не відчинив. Викликали пожежників. Ті приїхали за лічені хвилини. За такі ж лічені хвилини загасили усе, що горіло-диміло-лякало. Це все було так… Навіть не знаю, як написати, бо слова «захопливо» чи «фантастично» у контексті горіння сусідської квартири якось не дуже пасують. Але це було саме так. Я не намагалася керувати роботою пожежників, не розказувала, як треба розбивати вікно, аби дістатися всередину, не писала потім у Фейсбуці, що гасили вони пожежу не так і не тим. Просто стояла, відповідала на питання і була напохваті, якщо що, а ще захоплювалася професіоналізмом людей, завдяки яким вогонь не розбігся іншими квартирами. Мій вдячний пост зібрав небагато лайків, бо ж закінчилося усе добре. Не знаю, чи дякували пожежникам господарі квартири, що постраждала. Мабуть, не до того їм було серед кіптяви та диму. Та й я, якщо чесно, розгубилася і не сказала отого простого і людяного «дякую».

Проте розшукала (шукала, щоправда, кілька днів), хто ж саме нас рятував. І дякую їм тут всім поіменно. Ось наші герої:

1. Начальник караулу ДПРЧ-1 м. Івано-Франківськ, лейтенант служби цивільного захисту Дякур Дмитро Іванович.
2. Командир відділення, старший прапорщик служби ЦЗ Микула Орест Миколайович.
3. Старший пожежний-рятувальник, сержант служби ЦЗ Злепко Василь Юрійович.
4. Старший пожежний-рятувальник, сержант служби ЦЗ Федорів Іван Тарасович.
5. Пожежний-рятувальник, молодший сержант служби ЦЗ Біланів Андрій Васильович.
6. Водій, сержант служби ЦЗ Пронюк Роман Тарасович.
7. Старший водій, старший прапорщик служби ЦЗ Красій Роман Степанович.
8. Командир відділення, старшина служби ЦЗ Федорів Іван Богданович.

Ці всі люди є працівниками ДПРЧ-1 м. Івано-Франківська. Також на місце пожежі виїжджали старший помічник зміни ОКЦ У ДСНС в області, підполковник служби цивільного захисту Володимир Слюсаренко, заступник начальника ОКЦ У ДСНС в області, підполковник Юрій Краснюк, провідний фахівець відділу реагування на надзвичайні ситуації, старший лейтенант Василь Скіцько.

Хлопці, дякую! Ви – найкращі…

Не забуваймо дякувати людям навіть за «просто роботу», бо вони того вартують. Особливо якщо просто робота – просто рятувати.