Днями

ДЕТАЛЬ

На одній із деталей вантажного автомобіля була неточність – чомусь одна трубочка була намальована зі зміщенням на 5 см всередину бака. На заводі так її і припаяли. І все б нічого, але це був бензобак, і коли в ньому залишалося ще 10 літрів бензину, мотор закачати їх не міг, бо трубочка вже була на поверхні. Ой, якими словами згадували цього конструктора водії! Моєму сусідові, коли він служив в армії, довелося їздити на такій машині. І поки бак не переварили, а сталося це не відразу (армія все ж таки, наказу не було, та й машини нові), водії кожного разу доводили місцевих жителів (а було це в Азії) до божевілля… Їде машина, глохне, зупиняється, з неї виходить солдат, набирає у відро води, проціджує її через ганчірочку і заливає в бак, а тоді заводить машину і їде далі. Було це у  55-60-ті роки, бензин тоді був дорогий, навіть звичайні лампочки ще не скрізь були. Місцеві скаржилися командиру, що його солдати на воді їздять, а лампа не горить. Для тих, хто не зрозумів: бензин легший за воду, спливає на поверхню і починає закачуватися в систему, а воду потім, після приїзду в частину, зливали, бак на сонці висихав за лічені хвилини, і можна було знову заправлятися.

Якось

ПРЕЗИДЕНТ

Розповідають, що жив на світі Хуан Перон. Був він президентом Аргентини, хоча деякі недоброзичливці іноді називали його диктатором. Робота у нього була виснажлива і небезпечна: вороги постійно готували замахи, в усякому разі Перон так вважав. Особливо він боявся бути отруєним (це стара традиція місцевих аристократів). Нікому зі своїх підлеглих Перон не довіряв. Крім одного. Це був його старий денщик, що пройшов з ним вогонь, воду і мідні труби. Відданий, як пес, але з руки в нього справді росли, як то кажуть, не з того місця. Проте тільки цьому старому солдатові Перон довіряв готувати собі їжу. Вміння відданого слуги не сягали далі, ніж “м’ясо смажене” і “каша пшоняна”. Час від часу Хуанові Перону набридало давитися солдатською їжею, і він вигукував: «Сто чортів, президент я чи не президент?! Можу я в цій країні нормально поїсти?» І велів подати йому машину. Деякий час він намотував кола Буенос-Айресом і передмістям, а потім за генератором випадкових чисел вибирав заклад громадського харчування, намагаючись у своєму виборі не повторюватися. Де він сьогодні з’явиться, щоб повечеряти, не знав ніхто до останнього моменту. Для ресторану, кафе чи простої забігайлівки поява президента країни завжди була несподіванкою. Кілька разів президент Перон таки отруївся. Але не внаслідок замаху, а через погану якість продуктів і непрофесійність кухарів. Якщо їжа або обслуговування виявлялися неякісними, весь персонал закладу чекали неприємності. Перона дехто назвав “кривавим диктатором”, і для цього, можливо, були підстави… Подробиць репресій проти працівників закладів громадського харчування історія не зберегла, але в роки правління цього президента якість страв в Буенос-Айресі і його околицях піднялася на найвищу вершину. Тому що жоден заклад, навіть найменший, не був застрахований від раптового візиту Найбільш Голодного, Суворого і Справедливого. Не знаю, як щодо політичних звершень, але за кулінарні всі жителі були йому вдячні.

 

Колись

РІЗНИЦЯ

 

60-ті роки ХХ століття. Русифікація йде повним ходом. У президії якихось поважних зборів сидить поет Максим Рильський і слухає, як доповідач на прізвище Калюжний розповідає, що між російською та українською мовами нема ніякої різниці. Рильський нахиляється до мікрофона на столі президії і зауважує: “Ну що ви, різниця все-таки є. От російською ваше прізвище звучить Кал Южний, а українською на вас треба казати Гімно Південне”. Під загальний регіт промовець кудись зник. 70-ті роки ХХ століття. Київ. Довжелезна черга в гастрономі. До прилавка нахабно пропихається молода жіночка. Микола Лукаш, один з найвідоміших українських перекладачів, звертається до неї: “Куди це ви так поспішаєте, панночко?” Дівиця гордо відповідає: “А я по-вашему не понимаю!” – “Нічого, – каже Лукаш,- я можу і по-вашому: куда прешь, б…ть?”