Режисер: Джим Джармуш

 

Вампір Адам (Хіддлстон) – суїцидальний мізантроп і романтик, живе в Детройті і колекціонує вінтажні гітари, на яких час від часу награє тягучий похмурий блюз. Вампірка Єва (Суїнтон) – подруга Адама, любить біленькі айфони, окуляри «RayBan» і морозиво «Кров на паличці». Коли Єва приїжджає до Адама з Марокко, ніщо, здавалось би, не може порушити їх медитативне вегетаріанське життя з обов’язковою умовою не кусати живих людей. Для руйнування ідилії в місто прибуває зла сестра Єви – Ава (Васіковська), яка відразу починає вносити в життя героїв хаос і розруху.

Ось так 61-річний режисер Джим Джармуш повертається з десятим за рахунком фільмом «Виживуть тільки коханці» – дзвінкими гітарними переборами і липким від крові двогодинним медитативним кінотрансом про вічність мистецтва і скороминущість життя. В одному з інтерв’ю середини 80-х Джармуш, володар канської «Золотої камери» за найкращий дебют, зізнався, що завжди почував себе чужаком на американській землі. Ця некомунікабельність властива героям всіх його стрічок і є основою їх перекотиполе-світогляду.

Неприкаяні вампіри-коханці – не виняток. Вселенська самотність укупі з етикою нарцисизму підносять Адама і Єву над людством і безнадійно віддаляють від нього. Від крові живих вони відмовилися сто років тому, причому не через гуманістичні переконання, а з міркувань здорового прагматизму. Люди, які відправили на страту Ньютона і Галілея, споконвіку були злобними і жовчними, а тепер остаточно деградували, тому і кров у них несмачна, гіркувата. А їх культурні досягнення тільки вампіри і здатні гідно оцінити, тому невипадково за псевдоніми вони вибирають імена з літературних творів і кіношедеврів, починаючи від «Великого Гетсбі» і закінчуючи «Доктором Стрейнджлавом». Одночасно режисер витончено і трохи по-хуліганськи переінакшує окремі фрагменти історії мистецтв, приписуючи ікластим створення «Гамлета» і струнного квінтету Шуберта.

За всього колосального різноманіття фільмів про вампірів Джармуш зняв, мабуть, найтоншу, чуттєву і дивовижну стрічку з часів «Голоду» Тоні Скотта (1983), де Катрін Деньов намагалася зупинити стрімке старіння Девіда Боуї. Але якщо в «Голоді» йшлося про руйнування тіла, то тут Джармуш показує вмирання духу і вперше за чотирнадцять років, з моменту виходу «Пса-привида», згадує, як це – бути великим, обходячись без радикальної трансформації кіномови. У цій глянцевій, навіть хіпстерській елегії, майстерно розіграній Хіддлстоном і Суїнтон на тлі богемних арт-деко інтер’єрів і постіндустріальних пейзажів, модні апокаліптичні мотиви овіяні гіркою іронією, страшенно переконливою в устах тисячолітніх естетів, які втомлені від життя, але вперто не бажають вмирати. Вампіри воюють за кров, люди – за нафту, не за горами і битва за воду, тому, на думку Адама і Єви, людство приречене. Спостерігати його неквапливу агонію їм набридло, і вони вирішують піти першими, хоча потай усвідомлюють, що навіть у цьому проклятому світі залишилися проблиски краси, заради яких можна потерпіти ще трохи. Там, де вампіри поводяться зовсім (або майже) як люди, їх абсолютна, космічна самотність найбільш болісна, ​​але лише пам’ять про людське минуле здатна розсіяти віковий пил і полегшити тягар безсмертя. Всі ці роздуми Джармуша стали матеріалом для його чергової спроби знайти «чисте мистецтво» у світі, де нічого «чистого» вже давно немає. Стосується це не тільки крові, але і жанрів, які можна врятувати лише в тому разі, якщо використовувати знайомі конструкції для щирої медитації.

Кіноманам, які переглядатимуть «Коханців», буде над чим задуматися: роман двох втомлених від життя вампірів певним чином ілюструє прагнення нинішніх режисерів похилого віку встигнути за вічною молодістю (і в цьому досягти успіху). І якщо Мартін Скорсезе не так давно у «Вовкові з Уолл-Стріт» робив це зі зведеними від амфетаміну вилицями, то Джармуш переживає вічність як втомлений рокер, змушуючи героїв перебирати струни «Гібсона» на дивані епохи Людовика XIV. Кожному своє.

ФЕЛІНСЬКИЙ