Криваве радянське минуле залишило по собі глибокі незагоєні рани, навіть через сім десятків років вони ятряться на тілі Прикарпаття. Сучасне покоління пластунів відкриває нові жахливі сторінки історії, щоб вшанувати героїчну спадщину своїх попередників.

Федір Пастушенко – син Олексія і Параски (нар. 22 лютого 1912 р., с. Павлівка Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. — пом. 1941 р.). Пластун-розвідник 45-го куреня ім. Святослава Завойовника (Павелче), гурток «Вивірка», курінний скарбник. Активний в «Соколі», в просвітянському житті с. Павелче. Один з фундаторів футбольної дружини «Пролом». Власник крамниці, після 1939 р. — бухгалтер на залізниці. Арештований НКВС 16 грудня 1940 р., перевезений до Станиславівської тюрми. Звинувачення: станичний ОУН. Військовим трибуналом 12-ї армії Київського ОВО 24 квітня 1941 р. засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Розстріляний у Дем’яновому Лазі на початку війни. Реабілітований 16 серпня 1991 р. Один з небагатьох, чиє прізвище було прочитане на документах, знайдених в одязі жертв при розкопках поховань у 1990 р.

 

Пішов на роботу і пропав

«16 грудня він пішов на роботу і більше не повернувся», – розповідає 75-річний Роман Пастушенко – єдиний син Федора та Марії. Він батька зовсім не пам’ятає. Коли той без вороття пішов з дому, дитині було 13 місяців. Пан Роман знає про тата лише з нечисленних розповідей матері. Навіть вона рідко згадувала про чоловіка, частіше плакала.

На час зникнення Федорові Пастушенку було 28 років, дружина з ним прожила три роки. Батько Федора під час першої хвилі еміграції два століття тому поїхав у Канаду. Його діти мали достаток, отримали європейську освіту, були патріотами. Федір заочно навчався у Празькому університеті, вдома завжди було багато закордонних газет та книжок. Хата Пастушенків стояла при дорозі, родина мала магазин та буфет. Роман Пастушенко розповідає, що його батько знався зі Степаном Бандерою, який бував у них проїздом. Але довести родинні перекази нині непросто.

Федір Пастушенко був пластуном, активістом ОУН (підбирав молодь, яка поповнювала ряди націоналістів), засновником, гравцем та спонсором футбольної команди, брав участь у драматичному та хоровому гуртках. За дії та політичні погляди його неодноразово арештовувала польська поліція. А після зникнення в катівнях НКВС його вдома вже ніхто не чекав.

Постарілий син пригадує мамину розповідь про те, як вона обміняла власну обручку на інформацію про чоловіка. Їй повідомили, що його серед живих не варто шукати. Поляк, який сидів в одній камері з Пастушенком і якому чудом вдалося вирватися з катівні, розповідав, що вбивці котили Федора по нахиленій дошці, на якій були намотані петлі колючого дроту. На підтвердження він передав жінці закривавлену та всю в дірках сорочку чоловіка.

Життя осиротілих Пастушенків було непростим. Єдиного сина Марія переховувала у його хресної, а сама втекла в інше місце, бо їй також хотіли «пришити» співпрацю з УПА. Жінка увесь вік залишалася самотньою і лише за півстоліття дочекалася звістки від чоловіка – отримала листа із того світу.

 

Лист з того світу

Федора Пастушенка знайшли серед останків 524-х закатованих в урочищі Дем’янів Лаз, під час масштабних розкопок, що розпочалися 21 вересня 1989 року. Братську могилу «розпечатав» ківш екскаватора «Білорусь». На місці поховання виявили не лише понівечені тіла, а й чимало особистих речей, залишки одягу та взуття. А серед них – футбольний черевик.

Ту бутсу нині зберігають у музеї. Це шкіряна подоба саморобного черевика, на підошві якого добре видно чотири корки. Ймовірно, її власник Федір Пастушенко.  

При розкопках у кишені кожуха знайшли лист Федора, загорнутий у хустинку. Послання датоване 24 травня 1941 року. Чоловік пише зі Станиславівської тюрми НКВС, просить рідних принести замість черевиків мешти та легкий одяг. А ще просить про те, щоб вони не сумували за ним та не розшукували.

«Федір був залучений до будівництва летовища, він був господарем і власними кіньми привозив воду для будівельників. Одного дня чоловік зник, коли дружина кинулася на пошуки, їй дали зрозуміти, що шукати марно», – розповідає старший співробітник Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Володимир Бакала.

Під час усіх розкопок у Дем’яновому Лазі знайшли лише 23 документи. Їх розшукували у взуттєвих підошвах, сірникових коробках, гуцульських кептариках, пальтах. Окремо досліджували різні речі, які дозволяли ідентифікувати особистості замордованих, серед яких були не лише українці, але й поляки.

До речі, перші розкопки у Дем’яновому Лазі розпочали ще німці у 1941 році. Тоді вирили дві ями, але після того, як почався страшенний сморід, дослідження припинили.

Вважається, що Пастушенка згубила його участь в ОУН. Ймовірно, вишкіл ОУН він проходив під час навчання у Празі, в ті часи саме там був найбільший націоналістичний осередок. Про те, що чоловік був пластовим розвідником 45-го куреня, його син дізнався лише цього року.

У 1990 році на перепоховання останків Федора Пастушенка зібралося понад 200 тисяч людей. Поховали його у рідній Павлівці. На честь закатованого патріота започаткували футбольний турнір.

 

Залізний хрест

Нині івано-франківські пластуни вшановують героїв-скаутів в особливий спосіб: вручають їхнім родичам найвищу посмертну відзнаку «Залізний пластовий хрест».

«Син Федора Пастушенка цього року отримає «Залізний пластовий хрест». Його вручають родичам тих, хто загинув в бою, був замордований в тюрмах або концтаборах. Упродовж років незалежності України передали не більше кількох десятків таких хрестів. Тоді як у списках, починаючи від 1912 до 1945 року – 7 тисяч пластунів», – розповідає старшопластун Тарас Зень.

Зень входить до складу групи істориків-пошуковців. В архівах скаути знаходять те чи інше прізвище, їдуть в село, де колись мешкав пластун, йдуть до родичів та по краплині складають життєпис майбутнього героя.

«Приходимо до родичів, а вони дуже часто навіть не знали, що їхні батько чи мати були у “Пласті”. Колись говорити про їхні заняття було небезпечно, і такі відомості могли використати проти родини. Вже згодом, після нашого приїзду, рідні щось пригадують, телефонують та розповідають нове про загиблих», – продовжує Зень.

Від теперішніх пластунів родичі героїв дізнаються їхні псевдо чи інші архівні, досі не відомі факти. А найважливішим у таких дослідженнях є те, що часто після приїзду пластунів родичі самі запалюються пошуками історичної справедливості.

За три роки, відколи на Прикарпатті розпочали підготовку до вручення пластового хреста, нагороди отримали лише понад три десятки родин. Її вручають не всім загиблим у той період, а лише тим, чиї життя і смерть були геройськими. У майбутньому про всіх, хто отримав відзнаку українських скаутів «Залізний пластовий хрест», напишуть у спеціальному виданні.

Ірина ТИМЧИШИН