Доля може забрати в тебе здоров’я, вкрасти в тебе ноги, посадити на інвалідний візок. Але Бог ніколи не забере в тебе найдорожче –Душу, яку він подарував тобі назавжди і вдихнув у тебе при народженні, кусочок Себе, твої Крила. Він любить тебе настільки, наскільки ти любиш себе сам!

«З ТАКИМИ ТРАВМАМИ НЕ ЖИВУТЬ!», «з такими травмами не живуть..», «…не живуть!..» Цю фразу Яна Зінкевич чула у всіх інтонаційних варіаціях, на різних мовах світу, у різних станах: при свідомості, без свідомості, крізь марення, по телефону, крізь свої і чужі сльози, крізь свій несамовитий постійний біль…

Чорний день. 5 грудня 2015 року. “Командир батальйону «Госпітальєри», боєць-доброволець Яна Зінкевич потрапляє в автокатастрофу, повертаючись на базу. Повний перелом хребта (зі зсувом більше ніж на 1,5 см) L1- L2, гемопневмоторакс, перелом ключиці, переломи семи ребер, контузія серця та легень, численні забої внутрішніх органів, масивна крововтрата, кома…

Уже на ранок вся країна з жахом чує страшний діагноз, бачить криваве місиво, в яке перетворилося тіло юної дівчини, яка є символом мужності і милосердя на фронті. Ангел військово-польової медицини, сильна і смілива українка, яка сама витягнула з поля бою і врятувала понад 200 бійців, створила та очолила  медбат «Госпітальєри» , стала начмедом спочатку «Правого сектора», а опісля (вже в інвалідному візку) продовжила свою справу в Українській добровольчій армії, а тепер і сама потребує допомоги та молитви.

Усі, хто знає її особисто, усі, хто чув про цю вісімнадцятирічну тендітну і разом з тим вже легендарну Яну, затамовують подих і вірять. Відчайдушно вірять в чудо. Бо тільки Бог може вдихнути ще раз життя в неї. В нашу Яну. Мабуть, Творець сам, через мамину руку, витягує її з того світу. Він сам слідкує за віртуозною роботою лікарів, яким вдається по кусочку скласти хребет, кістки.

Він почув молитву і Яниних друзів, і врятованих нею бійців, і українців з усього світу – і відкрив їй очі. Дарує їй нове життя, але тепер воно альтернативне – в інвалідному візку.

Янине життя – це випробовування на міцність і подвиг щодня. Одне з першого, що почула Яна, коли прийшла до тями (від консиліуму лікарів), – що після отриманих травм вона  ніколи не зможе мати дітей. В Ізраїлі, куди Яна потрапляє після аварії, біля Стіни Плачу, вона з жалем думає і про те, що ніколи не почує до себе «Мамо!».

А через два місяці, коли вона вже потроху починає оговтуватися після аварії, коли вже навіть починає (дуже помаленьку, мікрокроками) відновлюватися, дізнається, що вагітна. Всі лікарі одноголосно кажуть, що вагітність її вб’є, і навіть якщо буде шанс вижити, вона втратить свій “золотий рік” для відновлення і втратить дитину. На війні, коли Яна витягувала поранених під обстрілом, вона не думала про смерть, а лиш аби врятувати чиєсь життя. Зараз мова йде про її ненароджене дитя, і вкотре вона стоїть на рубежі вибору: Життя чи Смерть.

Яна приймає рішення, що вбите ненароджене її немовля – то не просто гріх, а смертельний гріх проти Бога, який дав їй шанс таки почути «Мамо».

Вона приймає рішення виносити, чи правильніше, вивозити і народити свою дитинку…

В ту ж мить Яна змушена відмовитися від всіх препаратів, які можуть зашкодити дитині. Відтепер її постійний супутник – жахливий біль, який не закінчується ніколи. Це угода, на яку свідомо пішла Яна, – нестерпне, жахливе, безперервне фізичне страждання.

Весілля. Зрада. Розлучення… Папір стерпить все, але окрім трьох крапок про подружнє життя і щастя Яни, сказати нічого.

Компенсацією за всі страждання є маленька, Богом дана дівчинка.

Богданка. Богдася. Наша Зефірка, яка так хоче жити, що здивування, віра, надія і любов відроджуються в серці миттєво і щохвилинно, і Яна відчуває Божий промисел, що аж тим маленьким дитям чудуєшся. Зараз Богданка вже міцно тримає своїми малесенькими пальчиками і долонькою мамину руку!

Незважаючи на всі песимістичні прогнози лікарів, Яна жива і живіша за будь-кого! Вона успішно керує батальйоном. За час існування «Госпітальєрів» врятовано майже дві з половиною тисячі українських бійців, 2500 людських світів.

Яна Зінкевич – жива легенда і приклад того, як твердо сказати «НІ» приреченості.

Вона каже: «Те, що ти живеш на інвалідному візку, означає тільки те, що ти бачиш світ під іншим кутом! Коли ти маєш можливість ходити, ніколи не тішишся з того, не цінуєш. Але навіть коли тобі видали довідку, де вказано, що ти людина з особливими потребами, – це виклик! Вір у себе, це неможливо пояснити науково, з точки зору медицини, але ти сам здатен розірвати замкнуте коло своїх обмежень! Я багато тренуюся і знаю, що маю встати заради своєї доньки. Тренуватися важко, це не тільки заново вчитися ходити, але ще і заново вчити хребет триматися купи, вчити мозок посилати імпульси. Мабуть, цю частину зрозуміє тільки «спинальник». Це болісно, але я вже зламала не один стереотип. Найголовніше – це хотіти жити повноцінно.

Ти мрієш, хочеш, а ще і мусиш жити так, як до травми: ходити в кіно, спілкуватися з друзями, готувати їжу, гуляти з собакою, читати книги, любуватися квітами, слухати спів пташок, любити і дозволяти любити себе, деколи сваритися, мріяти, грішити і сповідатися! Моє життя – це війна. Війна в прямому сенсі, я повністю керую і контролюю ситуацію в батальйоні.

А ще і війна з собою: біль, зневіра, журба – це те, що здатне отруїти навіть фізично здорову людину і призвести до депресії. Я знаю, що за мене багато і щиро моляться, може, звідтіля у мене сили. Знаю, що на мене дивляться і вірять, що я не зламаюся, – це ще одне джерело моєї сили.

Я не належу тільки собі, я першопроходець і приклад, а також маю виправдати високу довіру людей, які опинилися в схожій ситуації. У мене є донечка, батьки, друзі, побратими та посестри – вони мені допомагають жити так, ніби я пливу в повноводній ріці. Недавно я сіяла хліб, знімалася в кліпі (незабаром прем’єра), взяла з притулку собаку, готуюся до вступу в медичний університет (це моя мрія, для цього я повторно мушу здати ЗНО), збираюся сісти за кермо автомобіля і водити його сама, проводжу госпітальєрські вишколи, займаюся військово-патріотичним вихованням школярів, в тому числі і з дитячих будинків, особисто їжджу міняти ротації на передову.

У мене багато обов’язків, які я взяла на себе – батальйон, військові справи, і повірте, ніхто з бойових командирів, з простих бійців не називає мене страшним словом “інвалід”.

Ніхто з найближчого оточення не псує мене співчуттям і жалем – мене не треба жаліти і оплакувати! Я сама себе не жалію. Ніколи тобі не дадуть важчого хреста, ніж той, який ти зможеш нести. Живи! Будь сильним, але не бійся попросити про допомогу, часто поруч є ті, хто готовий тобі допомогти.

Я вмирала сама… Бачила, як вмирають інші… Рятувала від загибелі… Я багато разів зустрічалася зі смертю за останні три з половиною роки війни і вже навіть звикла до цього флірту з нею. Моя дорога нелегка, і я навіть не всюди можу проїхати на своєму візку. Але закінчимо війну, і я буду боротися на професійному рівні за здоров’я, реабілітацію, права і можливості людей, покалічених війною чи долею. Людей з інвалідністю, не з обмеженими можливостями, а з особливими потребами. Людей, які бачать світ під іншим кутом!»