Зазначимо, що Омелян Давидович мав типову для галицького інтелігента біографію. Він народився в сім’ї священика, в 1910 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету, в 1910-1914 рр. працював кандидатом на посаду судді у Львівському апеляційному суді, в 1914-1915 рр. був в м. Радехові завідувачем з розподілу хліба голодуючим.

У 1915 р. Омелян Давидович евакуювався в м. Клевань Волинської губернії і займався допомогою біженцям у господарстві німецьких колоністів в м. Черняхові Волинської губернії. Пізніше, в 1917 р., юрист стає рахівником Українського Червоного хреста (УЧХ) в м. Києві. На початку 1919 р. УЧХ ліквідовується, і Омелян Давидович переїжджає в м. Ростов, де працює бухгалтером карточного бюро до жовтня 1921 р.

У жовтні 1921 р. п. Омелян розпочинає довгий шлях додому: з м. Новоросійська він пропливає через Дарданелли в Середземне море, висаджується в італійському м. Трієсті і вже звідти їде до м. Львів. З 1922 р. по 1925 рр. він практикує в м. Стрию як кандидат на посаду судді.

З 1925 р. по 1939 рр. Омелян Давидович є суддею міського суду в м. Збаражі, а в час першої радянської окупації 1939-1941 рр. він ніде не працює. Після приходу в Україну німців у серпні 1941 р. юрист прочитав у газеті оголошення апеляційного суду, щоб всі працівники суддів зголошувалися і приступили до роботи. Оскільки п. Омелян вважав, що «потрібно якось жити і годувати свою сім’ю», то поновився на посаді.

Міський суд підлягав окружному суду в м. Тернополі та мав у своєму складі, відповідно до ще польського штатного розпису, п’ять відділень: 1) неспірних справ; 2) цивільних справ; 3) кримінальний відділ; 4) відділ запису купівлі-продажу власності; 5) відділ виконання судових вироків. Крім того, до складу суду входили ще один суддя, секретар, старший реєстратор, молодший реєстратор, старший наглядач камери, наглядач і посильний. Сам Омелян Давидович розглядав в основному цивільні справи, а загалом за час окупації його судом було засуджено близько 120 громадян.

Судочинство здійснювалося згідно з польським законодавством, а німці керували українськими судами через апеляційний суд. Збаразький суд обслуговував як місто, так і навколишню сільську округу. Йому були підсудні лише справи, які передбачали покарання строком від 7 днів до 3-х місяців, а також штрафи на суму від 5 до 50 злотих.

Незважаючи на службу німцям, Омелян Давидович проявляв милосердя і опікувався людьми. Так, у 1942 р. він переховував у себе єврейку, а потім переправив її в інше місце. Він клопотав, щоб не відправляли в Німеччину на роботи молодь, і таким чином було звільнено 20-30 осіб від примусових вивезень.

Під час переходу лінії фронту в 1944 р. будинок Давидовичів було зруйновано, суддя з родиною перебралися в село Молодинче Жидачівського району Львівської області, де він займався сільським господарством до арешту. У результаті суддя поніс відповідальність не за промахи в діяльності, а за те, що лише виконував свою аж ніяк не політичну роботу. І, що цікаво, судді Львівського апеляційного суду, через які німці під час окупації контролювали місцеві суди, не були покарані радянськими карально-репресивними органами.

Сергій Адамович

«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основіархівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і маютьправо на належну шану від держави.