На Коломийщині у невеличкому містечку Отинія краєзнавець, ентузіаст та знавець Михайло Хавлюк кілька років тому заходився збирати фотоархів. Зробив його доступним для всіх і закликає мешканців активно його поповнювати.
Збірка налічує понад три тисячі світлин, інформує ВЗ. Скомпоновані світлини за темами: “Отинія давня”, “Дитинство”, “Весілля”, “Школа”, “Музики”. Найдавніші фото – початку минулого сторіччя. І жодних купюр. Історія, якою вона зберігається у родинних фотоальбомах. За тими світлинами можна простежити, як змінювалися вирази облич у ту хвилину, коли люди “ставали до знимки”, – від напружених до розкутих, усміхнених. Можна побачити, як змінилося середмістя, одяг, житло, весільні традиції. Фотографії промовляють до уважного глядача особливими деталями, вони часом більше здатні розповісти, аніж розлогі статті.
Від Івано-Франківська до татової Отинії – тридцять три кілометри. Колись Отинія була містечком, згодом стала селищем міського типу. До 1962 року була райцентром. Від 1946 до 1989 року називалася Отиня, а тоді повернула собі давнє ім’я – Отинія.
Чим ми тільки туди не діставалися у дитинстві… Перехнябленим рейсовим автобусом, у якому пахло пилюкою, бензином і курячим пір’ям; електричкою з дерев’яними твердими сидіннями й теж своїм особливим запахом; але найчастіше – мотоциклом з «коляскою». Дідо вже стояв у воротях, чекав на нас. Хоча телефонів тоді не було, щоб подзвонити й попередити, пише Галина Вдовиченко.
Дідо мій, 1905 року народження, був говіркішим від бабуні. А може, мав більше вільного часу на розмови. Однією з його улюблених оповідок була історія про те, як імператор Франц Йосиф приїздив до Отинії. Маленький хлопчик запам’ятав розкішні вуса вгодованих вершників, їхніх муштрованих міцних коней, – пригадує журналістка.
Читайте також: Гуцульський Гомер. У Франківську активісти презентували фотоархів Параски Плитки-Горицвіт
На початку минулого сторіччя в Отинії працював машинобудівний завод Бредта і Ко. Чи не кожен третій-четвертий дорослий отинієць працював на виробництві парових котлів, на виготовленні обладнання для броварень та винокурень. Була у місті й своя броварня. Був театр. У середмісті тулилися розмаїті крамнички, поміж них і крамниця, де продавали капелюшки та рукавички. Поляків було стільки ж, як українців, казав дідо, і стільки ж євреїв (дідо казав “жиди”, це слово за часів його молодості не мало жодного негативного забарвлення). Усі три громади, за дідовими спогадами, були приблизно в однаковій кількості, й усі між собою розумілися.
Жителів Отинії називають отинійці, або ж отинянці. Обидва варіанти доводилось чути. Ця плутанина виникла через те, що в радянські часи містечко називалося не Отинія, а Отиня.
У створеному фотоархіві пізнавала місто часів свого дитинства, коли ми приїжджали до баби та діда. Бачила молодих ровесників свого батька, бабусі та діда. Знайшла фото своїх родичів, зателефонувала їм: бачили себе? на сайті міста? Для декого це був сюрприз… Показала цю збірку мамі з татом. Вона їх розчулила. “Це ж Нуська!”, “А це хіба не цьотка Анна?” – вигукували вони, нахилившись до монітора комп’ютера. Згадували людей, які вже відійшли, річку, міст, повені…
Зісканую фото весілля батьків в Отинії, знимки, де баба з дідом, де родина, що збирається-з’їжджається на Зелені свята – й відішлю до тієї фотозбірні. З подякою людям, що взяли на себе піклування про великий родинний альбом отинійців. Такий би – у кожне наше містечко, у кожне селище та село, – написала Галина Вдовиченко.