У село Забережжя, що на Богородчанщині, я потрапив завдячуючи співробітниці Тетяні Степанівні Гаврилишин-Амброзяк, генеалогічне дерево родини якої може, без перебільшення, слугувати підручником для вивчення великого пласту історії нашої багатостраждальної неньки-України. Дід пані Тетяни по маминій лінії – батько одинадцяти дітей і забережанський господар – Олекса Григорович Федорів під час Першої світової війни воював на італійському фронті, під час німецької окупації у Другу світову переховував церковні дзвони, а в радянські часи був головою сільради. Один із його синів, Михайло, був в УПА, зв’язковою, а згодом і медсестрою УПА була його донька Теодозія Федорів-Діброва, інший син, Петро, служив у радянській армії. Чимало поневірянь зазнала й сама пані Тетяна, яка народилась на виселенні в Кіровоградській області. У Забережжі живе двоюрідний брат матері пані Тетяни – Іван Белей з дружиною Мартою, мама якого рано осиротіла, й Іванко виховувався в багатодітній сім’ї Олекси Федоріва, ставши їм рідним.

У Першу світову війну до війська із Забережжя забирали майже всіх, навіть взяли Дмитра Федоріва, який не мав ще на той час повних вісімнадцяти років, – однофамільця діда Тетяни Степанівни. Взагалі, прізвище Федорів серед забережан дуже поширене. Дід пані Тетяни Олекса Григорович Федорів, по-вуличному – Олекса Григорів, воював на італійському фронті, потрапивши у полон на острові Сицилія, вивчив там італійську мову. Тут з ним перебували більшість його односельців, втекти було неможливо, умови були нестерпні. Однак за три роки брудного життя впроголодь, коли навколо були поширені такі заразні недуги, як малярія, тиф, червінка (дизентерія), Олекса, влаштувавшись прибиральником у крамниці, за отримані кошти навіть підгодовував своїх земляків. Додому повернувся з грошима і одружився, як він казав, з найкращою дівкою на селі – Євдокією, ставши батьком одинадцяти дітей.

Син Олекси Федоріва Михайло з сестрою Варварою

 Незважаючи на велику сім’ю, домашнє господарство, Олекса знаходив час і для громадської діяльності. Він був одним із співзасновників сільської Просвіти й шанованою людиною на селі. Із приходом радянської влади у вересні 1939 року першим головою сільради села Забережжя було обрано Гната Белея, який з поважної, мудрої людини перетворився на єдиного на той час пияка на селі, висловлюючи пиятикою свій протест проти влади й неспроможності щось змінити. Ця “слава” про нього збереглася в селі й до сьогодні: забережанці, посміюючись, кажуть, що колись у їхньому селі був один пияк – Гнат, тепер – усі. Другим головою сільради став Олекса Федорів.

 У час німецької окупації України в роки Другої світової війни, коли за розпорядженням німецької комендатури конфісковували церковні дзвони у всіх селах і містах для переплавлювання їх на броню, Олекса Григорів виміняв у нацистів за зібрані ним у односельців молоко, кури, яйця забережанські церковні дзвони і разом із Дмитром Федорівим, по-вуличному – Ковалем, вночі відвіз їх своїми кіньми на старий цвинтар і закопав. На ранок, зайшовши до стайні, одна з доньок Олекси – Ганна, мати моєї співробітниці Тетяни Степанівни, побачила, що їхня кобила вся в милі. Через кілька днів тварина здохла, а родина ще довго не знала, що сталося. Сьогодні врятовані дзвони стали окрасою побудованих у Забережжі двох церков – православної і греко-католицької.

Олекса Федорів – Григорів у німецький окупаційний період врятував не тільки церковні дзвони, а й життя вчительці зі Львова, єврейці – Беловій, чоловік якої воював в УПА, вона ж, слідуючи за ним, жила тоді в родині Федоріва. По сьогоднішній час жінка спілкується із донькою Олекси – Теодозією, яка також пройшла повстанськими стежками, будучи медсестрою й зв’язковою УПА.

Михайло Федорів з дружиною Марією й сином Ярославом на засланні у Воркуті

Загинув Олекса Федорів у 1948 році, залишивши одинадцятеро дітей: Петра, Марію, Михайла, Теодозію, Варвару, Ганну, Івана, Зіновія, Євдокію, Василя і Марту, життя яких теж склалося нелегко.

На Великдень 1943 року, коли в село вдерлися мадярські війська, один із синів Олекси Григоріва – Михайло крадькома носив у торбині їсти коневі, якого сховали в корчах, дивлячись, щоб не застав мадярський патруль, а згодом юнак пішов в УПА, щоб боротися проти всіх ворожих зайд – фашизму, більшовизму та збройних загонів польської Армії Крайової. Правда, перед тим Михайло пройшов військовий вишкіл спочатку у Лисці, а згодом його направили у Станіслав на курси мінерів Тсоавіахіму (добровільне товариство сприяння обороні, авіації і хімії) для поповнення лав Червоної армії, однак він вибрав нелегкий шлях – став повстанцем.

Та недовго довелось воювати неповнолітньому Михайликові. Одного березневого ранку 1945 року під час облави села Лисівка винищувальним загоном енкаведистів, переодягнених у повстанський стрій, Михайла було поранено. Лікувався спочатку в Тязеві, далі в заберезькій криївці, що була на березі в потайному місці, згодом його друг, з яким разом переховувалися і який виявився зрадником, здався енкаведистам й у вересні вступив на навчання до педагогічного інституту, а Михайла заарештували й відправили на три тижні у Станіславський НКВС. Тут він перебував у підвалі з бетонною долівкою, де вночі з кута в кут по головах в’язнів бігали щурі. Харчували в’язнів двічі на день, даючи по черпаку теплої юшки з гнилої капусти й чотириста грамів хліба. Засудили Михайла на п’ятнадцять років каторги, п’ять років позбавлення прав з вивезенням на Сибір.

21 лютого 1946 року Михайла привезли в заполярну Воркуту, де на морозі від сорока до понад п’ятдесяти градусів по дванадцять годин на день разом з іншими каторжанами, серед яких були як політичні в’язні, так і “зеки”, будував ОЛП (отдельный лагерный пункт) для збільшення вуглевидобутку за рахунок поширення 26-ї і 27-ї копалень. Серед засуджених були вихідці з України та країн Балтії – литовці, латиші й естонці, які становили більшість, були й німецькі главарі, на плечах яких було півколом витаврувано “немецко-фашистский злодей“, й навіть маньчжури, колишні воїни японської квантуанської армії. Цікаво те, що останні виглядали як японці, а мали російські імена та прізвища. Пережив Михайло чимало, не раз копав ями для трупів, довбаючи кіркою замерзлу землю глибиною до 80 сантиметрів, бо глибше викопати було просто неможливо навіть влітку, яке у Заполяр’ї триває всього два тижні, зазнав голоду, холоду й укусів надокучливої мошкари.

Зліва направо: Марта Белей, Тетяна Гаврилишин-Амброзяк та Іван Белей. Забережжя, 2015 р.

 24 квітня 1954 року, згідно з указом про звільнення тих, кому під час арешту не виповнилося вісімнадцяти років, Михайла Федоріва звільнили, видавши радянський паспорт і не забувши вписати туди в’язничний номер, який у майбутньому стане причиною проблем з пропискою, а згодом він, вже як старший електрик – провідний спеціаліст на будівництві заводу “Автоливмаш“, повинен був впродовж року отримати квартиру й прописку в Івано-Франківську, у чому також отримав відмову. Однак Михайло Федорів міг і не зазнати цих поневірянь та принижень, адже після звільнення він з сім’єю мав можливість оселитися на Кіровоградщині у мальовничому селі Луганка, та бажання повернутися на рідну землю й виховати своїх дітей патріотами взяло гору. Однак після повернення він зіткнувся з підлістю, фальшивістю й продажністю своїх земляків, які пристосувалися в комуністичні часи співати хвалебні оди КПРС, а в часи незалежності України – обливати партію, в якій перебували, брудом, забувши при цьому про власне покаяння. Помер Михайло Федорів 15 січня 2000 року, беручи за життя активну участь у громадсько-політичному русі, не пропускаючи жодного мітингу, віча.

 

Олекса Григорович Федорів

У німецькому полоні під час війни перебував інший син Олекси Федоріва – Петро, вояк радянської армії, зв’язківець, який, знаючи німецьку мову, залишився живим і після звільнення з полону переїхав до Великобританії й сьогодні проживає з родиною у місті Святої Анни неподалік від Манчестера.

В Івано-Франківську живе донька Олекси – Теодозія, яка була зв’язковою й санітаркою в УПА, інша його донька – Марія проживає на Вінниччині, а наймолодша – Марта – у місті Кривий Ріг. У місті Горлівка Донецької області живе Василь – наймолодший із синів забережанського господаря, хорошого сім’янина, батька й патріота Олекси Григоровича Федоріва.

Мабуть, після прочитаного вже ні у кого не виникне сумнівів у тому, що родинне дерево Олекси Федоріва може беззаперечно слугувати для вивчення великого пласту нашої історії, такої трагічної, героїчної, а головне – правдивої, написаної життям і без угодництва – історії без упередження, в основі якої лежить те, що науковці називають об’єктивізмом, простіше кажучи – правдою.

 

 Володимир БАКАЛА,

 старший науковий співробітник

 музею-меморіалу «Дем’янів Лаз»