Днями

ТАРГАН

Сталося це в одній з лікарень, у відділенні важкої травматології. Всі хворі там на перетяжках, в гіпсі, насилу ходять в судно – нудьга, одним словом. Деяку різноманітність у їхнє життя вносив самотній тарган, якого всі ласкаво називали Петрович. Всі знали його улюблені стежинки на підвіконні і залишали на них крихти. І ось одного разу під ранок привозять в палату п’яного дядька з переломом обох ніг, він вже у гіпсі, але все ще не прийшов до тями після випитого, лежить на кушетці біля дверей і наповнює повітря перегаром. А вранці під час обходу починається найцікавіше: заходить головлікар, оглядає хворих і раптом помічає таргана, який повзе звичним маршрутом по підвіконню в пошуках поживи. Лікар, бачачи таке порушення правил санітарії, знімає тапок і біжить до таргана… А палата в цей момент хором, на одному подиху, кричить: “Петровичу, біжи!” І він побіг, дядько з переломами обох ніг, в стані дикого похмілля – його, за дивним збігом обставин, теж звали Петровичем. Знайшли його через півгодини на поверх вище в жіночому відділенні.

Якось

ДАІШНИК

Якось в одному офісі зайшла мова про даішників. Ну, і кожен почав ділитися з колегами відмазками, які він їм говорить у разі порушення. Один співробітник розповідає: «Коли мене зупиняють за перевищення швидкості, я кажу, мовляв, начальнику, пробач, сусід зателефонував, сказав, що до моєї жінки коханець прийшов. Сам розумієш, я весь на нервах, зірвався, природно, і перевищив! Стовідсотковий варіант – завжди відпускають!» Ну, всі посміялися, похвалили його за дотепність і забули. Десь через два тижні одна співробітниця запізнилася на роботу на дві години. Приїхала дуже зла і каже: «Уявіть собі, перевищила швидкість, мене гальмує даішник, ну, я йому кажу, мовляв, начальнику, так і так, сусідка зателефонувала, сказала, що до мого чоловіка якась фіфа додому прийшла, відразу ж, як тільки я поїхала на роботу. Ну, самі розумієте, нерви, зірвалася, зараз приїду і очі їм обом видряпаю. То він, скотина, і протокол складав довго-довго, і мій домашній телефон записав, і машину оглянув, і аптечку перевірив, і капот відкрив, і в багажник заглянув …»

Колись

МАГАЗИН

 

Історія пов’язана з магазином одягу для чоловіків на Рузвельт Роуд в Чикаго. Власниками цього магазину були два партнери, які, кажуть, змогли відправити в коледж вісьмох дітей завдяки тому, що прикидалися глухими. Винахідлива витівка галантерейників незрівнянна за своєю простотою та спритністю і є заслуженим покаранням для скнар за їхню жадібність. Ось як це працювало. Один партнер обслуговував клієнта, прихвалюючи вишуканість вовни і покрою того чи іншого костюма. Природно, клієнт запитував: «Скільки це коштує?» – «Що?» – перепитував «продавець», прикладаючи долоню до вуха. «Скільки це коштує?» – підвищивши голос, повторював клієнт. «Га?» – «Скільки за костюм?» – вже кричав клієнт. «А, ви питаєте про ціну! Зараз я уточню у шефа». Після цього «продавець» обертався і кричав в інший кінець торгового залу: «Скільки коштує той добротний темно-синій двобортний костюм?» «Шеф» кричав у відповідь: «Сорок доларів». «Глухий» продавець каже клієнту: «Шеф сказав – двадцять доларів». Чи потрібно пояснювати, з якою швидкістю багато людей, і молодих, і літніх, викладали двадцять доларів і поспішали з тріумфом в очах вийти з магазину?