Якось

ЩУР

Сусідка Тамара Петрівна до щурів ставиться так собі. Без зайвого ентузіазму. Ні, ручних і на екрані дуже навіть спокійно переносить. Але коли ця тварина нахабно, серед білого дня, не поспішаючи, перетинає наш двір, і всім до цього байдуже, для Тамари Петрівни це зіпсований день і взагалі захід цивілізації. У цьому вона, думаю, не так вже й неправа. У будь-якому здоровому людському соціумі жінки в таких випадках хором нестерпно волають, а чоловіки похмуро вирішують проблему, тільки щоб вони заткнулись. У нас же всім пофіг, і це страшно. В кінці лютого сусідка стала свідком апокаліптичної картини. Сутінковим пустельним двором, не поспішаючи, біг щур, зверху на нього спікірував дрон і знищив його. Дроном була ворона. Тамара Петрівна щедро насипала їй хлібця. Ворона після цього просто прописалася у дворі: літала низько і пильно вдивлялася в ущелини, потім поверталася за хлібом. Щурі по дворі бігати перестали. Взагалі. Ворона за якийсь час трохи втомилася. Тепер вона поважно і нерухомо сиділа на дереві, але не забувала прилітати за їжею. Одного разу Тамара Петрівна використала всю булку на якісь грінки для гостей, і вороні нічогісінько не залишилося. Та прилетіла, довго і задумано розглядала господиню обома чорними очима по черзі, з досадою каркнула і полетіла з двору. Не було її довго, години зо дві. Повернулася, гордо несучи в дзьобі задушеного щура…

Колись

МАГНІТИ

Було це в армії, я служив на аеродромі. Одного разу приходить у роту капітан і бере мене та ще трьох бійців зі словами: “Треба попрацювати”. Ну, що ж, все ж краще, ніж в казармі сидіти. «А що треба робити?» – «Та дрібниці, два магніти на “Уралі” до літака відвезти». Звучить досить просто, зібралися ми, поїхали. Приїхали, дивимося, лежить мішок, у мішку магніт (як підкова, тільки круглий у перетині і діаметром ММ120 приблизно), і точно такий же мішок метрів за двадцять. Ну, капітан і каже: «Вантажте і везіть на аеродром, потім дуйте в казарму. Тільки покладіть у різні кути, і краще прив’язати». Після цього він пішов на об’єкт займатися своїми військовими справами. «Ага, нема нам більше що робити, як прив’язувати їх в різних кутах», – подумав я. Ну що, треба вантажити. Хапаю мішок, а підняти не можу, тільки чую, як шви розходяться (чи то у мене, чи то у мішку), піднатужився і зміг лише підняти. «Ого, який важкий, цікаво, з чого він?» – «Хрін його знає, лише б не світився в темряві, давай допомагай». Насилу закинули перший (і це втрьох!) і відтягнули до початку “Уралу”, під’їхали за другим, закинули і залишили його в самому кінці. Ну, і ок, стали самі в кузові, їдемо, куримо, балакаємо, приїхали. Дивимося, а обидва мішки лежать разом, приблизно посередині зчеплені… «Ух ти, а як вони так змогли?» – «А хрін його знає, давай розчіплювати…» Попробували – нічого не виходить, тільки мішки розірвали. Без мішків це виглядало як одне металеве колесо внутрішнім діаметром приблизно 50 см. Там, де я служив, немає дерев, а замість огорожі і парканів всюди прикопані наполовину старі кисневі і ацетиленові балони. Ось на такий ми накинули наше колесо, через трос зачепили за «Урал», як смикнули з ходу і… викорчували балон із землі, а магніти так і залишились скріплені. Сказати, що я отетерів, – нічого не сказати… Пробували ще п’ять разів. На землі в ряд лежало шість балонів, одна залізнична шпала і це чортове колесо. «Дайте мені точку опори, і я розчеплю магніти», – сказав найосвіченіший. Та де там, тільки лом погнули. Зупинили ще один «Урал», що проїжджав мимо, і з розгону таки змогли відірвати магніти один від одного. Привезли їх до літака (Іл-76), віддали екіпажу зі словами: «Пацани, покладіть у різних кутах, а ще краще прив’яжіть». – «ОК», – сказав нам член екіпажу, у якого в очах читалося: «Ага, робити мені більше нічого, як прив’язувати їх у різних місцях». Через місяць, коли вони знову до нас прилетіли, штурман розповів: «Прилітаємо, а у нас не два магніти, а одне важезне колесо, здати його ніяк, бо має бути за паперами два магніти, а не одне колесо. Розірвали через «Урал» і березу через три години, віддали зі словами: “Покладіть в різних місцях, а краще прив’яжіть”, але хлопці точно так само подумали: “Робити нам більше нічого” і привезли одне “колесо”, яке теж дуже довго розривали (тут вже подробиці невідомі)». Скільки ще разів повторилася ця історія, невідомо, але до порад я тепер прислухаюся.