Дійсно смішна пародія на мок’юментарі, зроблена з любов’ю до Вуді Аллена, «Сімейки Адамсів» і класичних вампірських фільмів. У Новій Зеландії, виявляється, ще залишилася свіжість у сприйнятті кіно і свобода, аби цю свіжість переносити на екран.

Четверо вампірів (серед них і граф Дракула, якого друзі звуть просто Владислав) живуть в новозеландському особняку, схожому на всі вампірські особняки у світі. Готичні інтер’єри, впізнавані вампірські аксесуари, труни для сну замість ліжок – і весь божевільний світ ХХI століття за вікном. Вампіри-холостяки різняться темпераментом, віком та інтересами, їх особняк – велика гуртяга, з якої вони періодично виходять, щоб дати собі волю і смачно поласувати людьми. Поруч з ними живуть зомбі, перевертні та інші симпатяги, а оскільки всі вони люблять компанію, то постійно вербують собі нових адептів з тих людей, які їм видалися чомусь симпатичними. А то не встигнеш зав’язати дружбу, а цей любитель картоплі-фрі вже помирає від старості.

Від «Сімейки Адамсів» і «Дуже страшного кіно» цю картину відрізняє її документальний стиль. За жанром це мок’юментарі, і вампіри розповідають про себе групі кіношників, яка їх постійно знімає, радо дають інтерв’ю, хваляться своїми трюками. Це дуже нагадує раннього Вуді Аллена, який теж активно загравав з телебаченням і придумував масу жартів стосовно цього. Так і тут. Скажімо, герої приводять свого друга-смертного на бал монстрів, і всі монстри починають обурюватися, що ті цього смертного не дозволяють з’їсти. А потім хтось не витримує і вигукує: «Та ще й телевізійників з собою притягнули! Це ж таємний бал, про нього смертні знати не повинні». Вони таки не втримуються і одного з операторів з’їдають, але «телевізійники» надто захоплені процесом, щоб звертати увагу на такі дрібниці.

Це міг би бути фільм, який знято на коліні, але досить швидко стає очевидним, як багато зусиль витратили творці «Реальних упирів» на інтер’єри та екстер’єри, а також спецефекти: вампіри літають, перетворюються на кажанів, повзають по стелі, і виглядає все це цілком вірогідно і навіть… документально! Втім, основа гумору і стилю фільму все одно міститься в діалогах і монологах, а візуальна частина тільки вступає зі словами в контрапунктні, але нерівноправні відносини. Знову ж таки, як у раннього Вуді Аллена. Тому тут особливо важливою була якість перекладу фільму. Він виходить в дубляжі, і це той рідкісний випадок, коли дубляжу можна тільки порадіти. Не пошкодуєте, переглянувши його, якщо вмієте іронічно дивитись на світ.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ