Івано-Франківський театр в останні роки все більше і більше збурює своїми роботами аудиторію не тільки міста, але й України. Шлях від одного з провінційних театрів до топового театру України не перестає дивувати. В цьому заслуга не тільки головного режисера і директора театру Ростислава Держипільського, а й талановитого колективу. «Галицький кореспондент» розмовляє із заслуженою артисткою України Надією Левченко.

 – Є міста театральні – з традицією, публікою. Чи Франківськ, на твою думку, є таким містом? І від чого це залежить?

Франківськ – це театральне місто! Сьогодні я впевнена у цьому. Тут творяться і здійснюються одні з найголовніших подій театрального життя України, і вірю, що найближчим часом – Європи і світу. І взагалі, театр у нашому місті з’явився ще в 1939 році і має дуже яскраву історію та свою театральну тусовку. Наші корифеї нам багато розповідають. Тому відтоді і до сьогодні з театральними традиціями все добре. Були, звичайно, моменти затишшя, але у мистецтві це неминуче. Будь-яке мистецьке явище сил набратись мусить. І тоді з’являється найкращий у світі франківський глядач, і театральна історія нашого міста продовжується.

– Я все-таки про сприйнятливість аудиторії. Наскільки місцева публіка тонка і реактивна, на твою думку? Чи всі меседжі буває почуто, які режисер посилає у своїй постановці?

Репертуар нашого театру складається досить стратегічно. Для кожного знайдеться своя вистава. Дуже тішусь, коли бачу людей, які після «Таксиста» приходять, припустимо, на «Вона – земля» і кажуть, що відкрили для себе інший театр, і він подобається їм не менше. Чи всі меседжі почуто? Не знаю… Але вони ж знову і знову приходять на наші вистави. Значить, таки чують.

– Що таке ідеальний актор, на твою думку? Ти зустрічала таких?

Ідеальний актор той, «що має щедру обдарованість і могутній розум». Не знаю… Взагалі якесь чуже це визначення «ідеальний» для актора. Чи просто слово мені не подобається? Досконалий!!! Позбавлений будь-яких дефектів. А якщо вони і є, то це вже не дефект, а новий модний тренд. От виходить, а в тебе мурахи по тілу… Все – ідеальний! Зустрічала, у виставах бачила… От живу з одним таким.

– Наскільки правдивим є твердження, що справжній актор, навіть чоловік, не є сильно чоловіком – багато жіночого в його характері: самолюбування, маніпулятивність і т.д.? Тобто чуттєвість, без якої актора нема, вбиває мужність?

Та ні. Якщо він чоловік, то ніц там у нього не вб’є. А актор це чи програміст – таке діло. На акторів просто уваги більше, ніж на представників інших професій. Тому і крутяться над нами всілякі твердження. Але самолюбування… О та-а-ак! (Сміється.)

– Уявімо собі фантастичне: тобі доручили робити концепцію театральної реформи, можеш зараз написати п’ять найважливіших перших кроків?

Ні-ні, це я не вмію. Можу неправильно думку сформулювати і ще біди наробити. Точно знаю, чого хочу, але моє «хочу» – дитяче якесь порівняно з бажаннями старших колег. Мені два кінопроекти на рік і чотири постановки в театрі, та ще хоч один на рік майстер-клас і гастролі з можливістю по музеях походити і виставу побачити дайте – і я щаслива буду. Зараз я майже все це маю. Може, тому досі якось не заглибилась у питання театральної реформи.

– Яке амплуа тобі найбільше подобається?

Не люблю якесь одне амплуа. Не хочу так. Так нудно.

– Наскільки ти граєш в буденному житті?

Рівно настільки, наскільки грають і неактори. Ну, може, трішечки краще граю. Я ж актриса все-таки.

– Як ти реагуєш на критику?

Шкребе трохи. Але для мене це завжди, у першу чергу, мотивація. Головне у тому шкряботінні – не загубити правильний напрямок.

– Чи сумісна акторська щирість зі щирістю в житті?

Думаю, що будучи нещирим у житті, неможливо бути щирим на сцені.

– Ти як актриса мирна з режисером?

Треба буде у режисерів спитати. Але швидше так, ніж ні. Я люблю свою роботу, завжди дуже хвилююсь за спільний результат. Це якщо і сварка, то тільки в плюс виставі. Хоча я бувало вурдилась трохи.

– Ти граєш у спектаклі «Гамлет», наскільки важко дається тобі роль?

Для мене наш «Гамлет» ­– це музика. А в житті для мене музика­­ – головне джерело натхнення. Наскільки якісно вдається роль – судити глядачам, але працюється мені натхненно.

– З сучасних українських режисерів хто тобі найбільше імпонує?

Мені пощастило. Я працювала з різними режисерами, відомими і не дуже. І всім вдячна за досвід і можливість працювати. Звичайно, найближчий – це творчий тато Ростислав Держипільський. За запрошенням якого, до речі, інші режисери сюди приїжджали. Тому дяка подвійна.

Обожнюю, коли режисери творять. Коли не просто кажуть: «Ти стань туди, ти – з іншого боку, тепер грайте, ви ж – актори!» А коли є любов до кожного слова, коли кожна дрібниця перетворюється на загальне надважливе дійство, коли у тебе після репетиції сил ще на 10 годин. От це кайф!

Окрім найближчого, імпонують Дмитро Богомазов (мрію ще з студентських років у нього попрацювати), Стас Жирков (з яким вже працювали і, думаю, ще попрацюємо) і Тамара Трунова (ще одна мрія про спільну роботу).

– За якими критеріями ти оцінюєш, хороший спектакль чи ні?

Коли не думаю про те, що приготувати на обід.

– Які свої ролі ти б назвала найзнаковішими і чому?

Усі мої, усі знакові… Марія з «Солодкої Дарусі»! Я її 215 разів за дев’ять років зіграла.

– Трапляється, що ти дивилася якийсь закордонний фільм і думала: «Цю роль я б хотіла зіграти»?

Так. Більшість фільмів, які чіпляють мене, потрапляють у список «Хочу!» Там, де Єва Грін («Чрево», «Остання любов на землі») або Тільда Свінтон («Щось не так з Кевіном»)… Хочу і мрію… Це взагалі корисно.

– Чим театр може бути цікавий сучасній людині?

Мені деколи самій нецікавий театр. У нас просто театри різні. І щоб він був цікавий, сучасній людині треба зайти у правильні двері. Коли ненав’язлива правда є, коли ти маєш можливість подумати і проаналізувати, коли ти можеш поплакати, побути з самим собою. Це рідкість тепер. А театр цю можливість дає. Напевно, так…

– Наскільки ти готова до експериментів у режисурі, що для тебе є табу? Оголеною зіграєш, якщо буде потрібно? Ну, скажімо, Маргариту?

Ніби і готова до експериментів, і бути оголеною – це не найважче, що може бути у професії. Це не має бути банальним, та й зараз цим нікого не здивуєш. Мені завжди найважче стрибати через себе. Коли моя позиція зовсім не збігається з позицією персонажа. Це більше про внутрішньо-моральні речі, але кого це хвилює?.. І починається довгий і болючий процес уживання мене і персонажа… Найбільше чоловікові цікаво – кожні півроку нова жінка.

– Твій коханий – теж актор. Як двоє акторів уживаються вдома, чи вдається не грати?

Він же коханий! Чого з ним уживатись?! Його любити треба! Граю деколи, що голова болить (сміється). Живемо, як усі.

– Акторська професія – дуже залежна. Як це, жити зі страхом не отримати роль?

Все, що має бути моїм, моїм буде! І геть думи сумні!

– Ти – жінка і актриса. Як рятуєш свою чуттєвість від депресій?

Нема часу на депресії. Ура! Музику слухаю. А як вже зовсім зле – їм… Ну, і ром п’ю.

– Ти зараз зайнята на зйомках, розкажи про це детальніше.

Це ще один бік улюбленої справи. Мені подобається цей ритм, ці люди, які не припиняють з’являтися у моєму житті, дивувати, відкривати для мене світ кіно. Все лише починається, тому розповідати буду пізніше.

– Що для тебе кіно, а що театр, і яка різниця в роботі?

І в театрі, і в кіно – це правда. Тільки у кіно з різних боків ту правду знімають, і треба змогти зі всіх сторін то все правильно і чесно на камеру показати. Це дві різні і водночас однакові планети. От ніби все те саме, але… Якось ще підросту і гарно сформулюю.

– Роль мрії?

Настасья Філіповна («Ідіот»).

– Який театр більш близький тобі – скажімо, Гротовського чи класичний Станіславського, чи того ж Михайла Чехова?

На першому курсі слухала лекції по Станіславському, на другому – почала працювати по системі техніки актора Михайла Чехова, на третьому – пощастило потрапити на майстер-класи до Наталі Половинки, і я дізналась про Гротовського. А ще Держипільський – учень Богдана Козака, Богдан Миколайович – учень Бориса Тягна, а Тягно – учень Леся Курбаса… Тому я входжу в число четвертого покоління курбасівців! Головне – не припиняти працювати, цікавитись, відкривати і любити свою роботу… Якоїсь конкретної системи нема. Все визначається тут і зараз.

– За чим жалкуєш?

Малому велосипед ще досі не купила.

– Чому радієш?

Скоро побачу море.

– На що надієшся?

Буде мир!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ