Громадський туалет на автостанції «Рогатин» – це той випадок, коли ліпше, якби його взагалі не було. Все одно так, наче туалету тут немає, поводяться чоловіки, які себе поважають, та жінки із дітьми – йдуть у зелені зарості позаду цієї «душогубки». Жінкам встидливим нічого не залишається, як заходити і страждати. Ні паперу, ні світла, ні води. Нічого, крім всепоглинаючого смороду, куп і калюж. Хтось не стримав блювотного рефлексу. Десь так могло би виглядати пекло.

«Мамо, а чому там так багато мух?» – питання від хлопчика років п’яти. Дитина показує пальчиком на рій комах, що в’ється над входом до бетонної споруди. Мама не пояснює дитині причини. Бере за руку і відводить за сусіднє дерево. Останній день весни, а зайти всередину неможливо, бо гарячий сморід, здається, роз’їсть ніздрі. Всередині плавучі острівці лайна на долівці і дві дірки на бетонних підвищеннях, до яких неможливо дійти, не замастивши капці. Якась прибиральниця мусить там час від часу прибирати.  Бо є мітла. Чомусь здається, що це жінка похилого віку на мінімальній зарплаті у такій засмальцьованій комунально-помаранчевій жилетці.

Працівниця бару на автостанції каже, що цей заклад належить автостанції, іншого туалету поруч немає. «Ми теж туди ходимо. А що робити? Обіцяють вже не знаю який рік щось змінити», – каже жінка. Ми вирішили не питати нічого в адміністрації автостанції, бо що тут питати?

Туалет – стратегічний. Його знають усі, хто їздить до Львова через Рогатин або на Польщу чи у зворотньому напрямку. Знають і ті, кого вабить пам’ятка «ЮНЕСКО» – збудована без жодного цвяха у 1598 році Церква Святого Духа у Рогатині. Водії автобусів породжують безвихідь, бо роблять санітарну зупинку саме на автостанції. Водії й самі звикли ходити в кущі, хоч могли би зупинитися на якійсь заправці. 

Рогатинському “виходку” вже щонайменше 30 років. Принаймні стільки років цей туалет пам’ятають на цьому місці й у тому ж вигляді ті, у кого ми про нього запитували. Упродовж усіх цих років нічого не змінюється. Хіба що підмальовують свіжою фарбою «М» і «Ж». Оте радянське “М” – мужчина, пора було давно змінити на “Ч”. Правда, комфортнішим заклад не став би.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА