Демобілізований боєць АТО планує розвивати безпечний туризм на Прикарпатті й створити якісно іншу програму реабілітації для вояків.

 

«Галицький кореспондент» розпочинає нову рубрику, де розповідатиме про прикарпатських бійців АТО, які, повернувшись із війни, не опустили рук, не здалися. Це історії успіху тих, хто свій бойовий досвід, стрес і біль зміг трансформувати не в алкоголь і депресію, а в щось корисне і часто ще й прибуткове.

Перша історія – про івано-франківського офіцера Ігоря Білінського, якого війна навчила мислити по-іншому. Після демобілізації воїн покинув стару роботу, відкрив дві громадські організації, навколо яких об’єднав   побратимів, котрим кортить розвиватися і розвивати суспільство. Вже має багато напрацювань, реалізовані проекти і масштабні плани для еволюції громади.

Там не тільки біда живе

46-річний Ігор Білінський із позивним Вірус – учасник Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності, командир першої роти батальйону оперативного призначення військової частини 1241 Національної гвардії України, який неофіційно називають «Крук». З першого ж дня військової агресії вирішив захищати Батьківщину. Воював з серпня 2014-го по квітень 2016-го.

Каже, що й зараз знову би повернувся на фронт, бо поки війна, є відчуття невиконаного обов’язку, але вдома – син-підліток, якому вже більше двох років поспіль дуже бракувало тата. І ще й старенькі батьки, яким наразі теж дуже потрібне піклування.

Після повернення з війни, як і більшість бійців, Ігор не міг нормально спати. Та й досі не може. Вночі прокидається через кожні три години – як за годинником. Саме в такому режимі прокидався на передовій.

Алкоголем не тамував неспокій, бо завжди вів здоровий спосіб життя, займався спортом. Ігор не погоджується, коли кажуть, що сто грам наркомівських не зашкодить. Навіть незначна доля алкоголю не дає адекватно усвідомити і психологічно впоратися зі стресом. Тоді як розумно оперуючи стресом, можна трансформувати його в інструмент для реалізації якоїсь корисної справи чи отримання нових знань.

Перші півроку Ігор про війну взагалі не згадував: «Можливо, таким чином спрацював психологічний захист». А тепер почав часто думати про ті дні. Й не лише погане, адже на фронті не тільки сама біда живе. Там ще є вірність, правда, тривка дружба, чисті мрії та помисли, віра…

Також неабияк загострилося почуття справедливості, світ поділився на чорне і біле, своїх і чужих. Найбільше впадає в око і дратує міщанство, якого тут, у цивільному житті, повно. В той же час офіцер цілком спокійно ставиться до того, що люди ходять у кафе, ресторани, розважаються. «Саме з цією метою я і йшов на війну, – пояснює  він, – аби тут було спокійно. Не розумію вояків, які агресують, мовляв, та я би зайшов у той ресторан і кинув гранату. Для чого? Ми рушали на фронт зовсім не для того, аби зараз кожен посипав собі голову попелом. Принаймні моя мета була не в цьому».

Стало нецікаво

Після демобілізації Ігор не повернувся на старе місце роботи – стало просто нецікаво. Іванофранківець багато років спеціалізувався на сфері інформаційних технологій. Перед війною працював у фірмі, де допомагав підприємствам впроваджувати програмне забезпечення, автоматизовувати виробничий процес.

Після війни Ігор почав горіти ідеєю зробити щось корисне для людей. «Мені це виглядає як жлобство, коли декотрі атовці стверджують, що їм усі щось винні, – говорить Білінський. – Ніхто нам нічого не винен! Ми виконали звичайний чоловічий обов’язок. Якщо до вашої хати вдираються злочинці, ви ж будете її захищати, чи не так? Те саме і з країною. Тому ми просто зробили те, що повинні були».

Одразу після звільнення розпочав власну справу, пов’язану з ІТ-технологіями. Одночасно з цим включився в громадську діяльність через міжнародні програми транскордонної співпраці.

Найперше заснував дві громадські організації: «Спілка ветеранів АТО», куди увійшли вояки з рідного батальйону та інші ініціативні хлопці, які хочуть щось зробити на користь громади, й «Зелена хвиля». Остання стала своєрідним втіленням юнацьких мрій Ігоря. Організація займається забезпеченням радіозв’язку в туризмі. Серед учасників – бойові побратими Білінського, які були радіоаматорами і під час війни допомагали зі зв’язком у батальйоні. «Шкода, аби після закінчення служби занепав такий потенціал», – пояснює командир.

Вже є перші результати роботи. Наприклад, під час кількох велоднів, які проходили в Івано-Франківську, зв’язок забезпечила саме «Зелена хвиля». Те саме було і на ралі, яке відбувалося у Верховині. Також зараз планується міжнародний проект на тему інфраструктури для безпечного туризму на Прикарпатті. Йдеться, наприклад, про забезпечення якісного зв’язку для туристів, які вирушають у гірські походи, що унеможливить чимало небезпек.

Наразі Ігор працює в польсько-білорусько-українському проекті, де мають реалізувати покращення інформаційно-комунікаційних технологій в Івано-Франківську. Якщо простіше, то створять певну систему, завдяки якій налагодиться розвиток зв’язку, доступ до відкритих ресурсів. «У нашому місті немає правильно побудованої інформаційної інфраструктури, – пояснює Ігор. – Проект спрямований на користь, у першу чергу, управління міста, всіх аварійних служб. Наприклад, швидкість реагування мали би суттєво поліпшитися».

А наймасштабніший задум командира пов’язаний із ефективним подоланням ПТСР (посттравматичного стресового розладу), від якого страждають більшість бійців, і подальшою реалізацією вояків у соціумі. Планує використовувати досвід Ізраїлю, де воюють уже 70 років, в’єтнамського синдрому, французького легіону. Спеціалістами, які б працювали з бійцями, мають бути лише такі ж самі вояки, які пройшли пекло війни і зуміли впоратися зі стресом, переконаний Ігор.

«Я не психолог, але знаю, як скласти кубики так, аби система працювала ефективно, як залучити мудрих фахівців і організувати їхню роботу», – наголошує Білінський. Він додає – більшість людей думають, що демобілізованих атовців треба лікувати психологічно, хоча насправді це сучасний соціум ще не доріс до того рівня морального і духовного розвитку, який уже пізнали багато солдатів на війні.

Можливостей залучити фінансові ресурси є дуже багато, вважає іванофранківець. Просто треба почати шукати, щось робити зрештою. Щодня бодай маленький крок. «Якщо є громадська організація, треба брати участь у максимально великій кількості міжнародних форумів, які зазвичай анонсують в інтернеті», – радить командир.

Важлива мотивація

Якщо до участі у війні Білінський часом міг піти на компроміс із совістю, то тепер – ніяк. Відсутність півтонів у сприйнятті світу, яка з’явилася в Ігоря, дозволяє йому точніше формулювати цілі та ідеї, не мати справи з тим, з ким не хочеш її мати. Білінський також може похизуватися тривкою і стабільною психікою, яка не раз виручала його на передовій. Ці свої задатки і бойовий досвід командир вправно інтегрував у цивільне життя.

Окрім цього, як зазначає він, велике значення має мотивація. Де її черпати? З книг та фільмів, які надихають та кардинально змінюють свідомість. Їх є дуже багато.

З кінострічок Ігор радить: «Той, хто пройшов крізь вогонь», «Втеча з Шоушенка», «Хоробре серце», «Дні грому», «У гонитві за щастям», «Червоний Барон», «Гонка», «Незламний». З книг: Тіна Силіг «Зроби себе сам», Річард Бренсон «До біса все! Бери й роби!», Ернест Гемінгуей «Старий і море», Маргарет Тетчер «Мистецтво управління державою. Стратегія для світу, що змінюється», Вадим Зеланд «Трансерфінг реальності», Пауло Коельо «Паломництво», «Щоденник мага», «Алхімік», «Книга Воїна Світла»,

Василь Симоненко «Берег чекань», «Півні на рушниках».

Наталя МОСТОВА