Юрко Андрухович свідомо відсутній в соціальних мережах інтернету. Я на своєму акаунті розмістив такий текст: «Увага! Оскільки Ю. Андрухович принципово не присутній в ФБ, зберу запитання від вас для нього». Що з цього вийшло, читайте нижче.

– Чи є відчуття створення чогось особливого у своїй творчості, що буде вважатися головним ”хітом життя” або бодай точно ввійде в топ-10? Людина у будь-якому разі залишає щось по собі, і у будь-якому разі потім це або забувається, або вважається геніальним і йде крізь роки. Я про самобачення таких речей.

Самобачення підказує, що якраз геніальне й забувається, а все інше, як ви кажете, «йде крізь роки». Принаймні так воно з дуже багатьма письменниками – їх знають і шанують аж ніяк не за найкращі їхні речі, а за ті, де вони були в міру посередніми. Інша справа, що у великого автора міра посередності теж велика. Тобто посередності різних авторів є так само різними посередностями – вищими й нижчими. Я б не займався ніякою творчістю взагалі, якби щоразу не мав відчуття «чогось особливого». Чи мені вдається це відчуття втілювати в готовому творі – питання завжди відкрите. Думаю, що переважно вдається. Але ніколи не вдається абсолютно.

– На вашу думку, чи відбулися б ви як письменник без навчання в Літературному інституті ім. Горького в Москві?

Та звичайно. Я ж там і не навчався, а так лише – цікаво проводив час. Я поїхав до Москви уже сформованим як поет, зі своєю сформованою естетикою, мені було 29 років, це ж доросла людина. Інша справа, що без «навчання» в Літінституті я не написав би деяких конкретних творів, а саме: роману «Московіада», циклу віршів «Листи в Україну» та розділу «Москва» з «Лексикону інтимних міст». Замість них я, мабуть, написав би щось інше. Але в цілому як письменник я відбувся вже до Москви.

– Яких своїх думок Андрухович боїться, за які соромно, а якими волів би пишатися? Чи всіма ними однаково готовий ділитися на сторінках своїх книжок?

Волію ними ділитися саме на сторінках своїх книжок, а не роздаючи інтерв’ю (сміється).

– У “Московіаді” автор описує, як він бухав пиво з трилітрової банки з москалями. Сцена виглядає огидною, автор досяг мети. Але всі ми тоді так бухали. І я багато років намагаюсь зрозуміти: якщо студент Андрухович розумів всю неестетичність цього процесу, то нащо він бухав разом із тими москалями з тої самої банки? Врешті-решт, ніхто ж не примушував, натомість можна було піти в бібліотеку…

Автор «Московіади» ніде і жодним рядком не описує, як він, автор, бухає пиво. Героя «Московіади» звати Отто фон Ф. – от він і справді бухає. Але автор є автор, а герой є герой, це різні люди. Спитаєте, навіщо автор вигадав такого героя, котрий так неестетично бухає пиво? Відповім: щоб ви за це мого героя засудили. От вам і виховний момент (сміється).

– Є література розумна, є – зарозуміла. А є проста для сприйняття, але не маскульт. Власне, як би охарактеризував сам Андрухович свої твори, користуючись цією шкалою, або ж запропонував би власний варіант?

Ваш варіант мені цілком підходить: проста для сприйняття, але не маскульт.

– У геополітичному плані Україна в ХХ ст., в час великих воєн, двічі робила ставку на чорне, точніше сказати, на повний schwarz, і двічі то мало досить катастрофічні наслідки. Зараз, хоч і З’єднані Штати майже зайняли це сонячне місце, але шанс…

Проблема в тому, що в часи великих воєн ХХ ст. Україна не мала окремої політичної суб’єктності, не була державою, іншими словами – за неї вирішували інші. Тому хоч на кого б вона, як ви пишете, поставила, наслідки все одно були б катастрофічні. Сьогодні, коли нарешті з’явилася ця бодай початкова суб’єктність і хоча б дуже слабка державність, є цілком зрозумілий вектор: ставити треба на західну демократичну спільноту, яка включає в себе і США з Канадою, і ЄС, і Великобританію. І наскільки ми бачимо, цю правильну ставку вже зроблено.

– Відносини українців і поляків. Чи може бути відкритий конфлікт, певна якась форма війни, про яку ми навіть не здогадуємося, як не думали про Донбас?

Ні, не може бути, поки Польща в НАТО. Ця організація не тільки захищає своїх членів, але і стримує.

– Кого з сучасних українських письменників Ю.Андрухович вважає читабельним?

«Читабельний» – погане слово. Це, звичайно, з моєї перспективи – коли я чую, що така-то книжка «читабельна», то не дуже до неї тягнуся. Хоч я розумію, що все це доволі умовно. Але я волів би в будь-якому разі не формувати ніяких списків читабельності – тим більше, із сучасних українських письменників. Шукайте свої відповіді самі. Не звалюйте на мене свою роботу. Не довіряйте свою власну читацьку ініціативу стороннім людям – наприклад, мені.

– Якби Ю. Андрухович  мав змогу зустрітися з собою 18-річним, то що б собі сказав?

У будь-якому разі не застерігав би від жодної з помилок.

– Коли чекати новий роман?

Чекати в січні. Уточню – не в котромусь там січні, а в наступному, рік 2018-й.

– В інтерв’ю Жадана Скрипіну на Форумі видавців у Львові той критично висловлювався щодо ФБ. Це мейнстрим серед письменників чи андеграунд? Бо, на перший погляд, здавалось б, це гарний інструмент для тих, хто з ходу може мати сотні тисяч підписників. У чому філософія принципової відмови від ФБ для людей такого штибу?

Слово «принципово» вжив Олег як модератор, і воно додало тут пафосу. Але воно насправді непринципове. Тобто я щодо ФБ не маю негативної позиції чи, як писав Ірванець, «навіть і пози». Я не користуюся ФБ, бо з моєї точки зору це не був би оптимальний спосіб мого спілкування з іншими людьми. В цьому немає ні мейнстриму, ні андеґраунду, ні політики, ні філософії.

 

– Може, на часі екранізувати один з романів? Наприклад, «Рекреації», «Московіада» на часі, «12 обручів» – обсерваторія «Білий Слон» на Піп Івані вже майже готова.

Є деякі підстави сподіватися, що найраніше піде «Перверзія». Але поки що жодної конкретики, я вам нічого не казав.

– В інтерв’ю Скрипіну на «Porto Franko» (що з паном Мохом, що з паном Юрієм) багато говорилося про вигляд міста, “Бандеру на пательні” та радянські монументи, які нашвидкуруч були перехрещені в національно-патріотично-вишивані. Пан Юрій, зокрема, говорив про те, що багато хто з франківчан не може уявити історію свого міста без цих монументів і будівель. Питання ось у чому: чи існує якийсь спосіб для людини зокрема і для народу в цілому провести межу між “історичним надбанням” та “пережитком режиму”, особливо в архітектурі і скульптурі? Де проходить межа між “ця будівля/пам’ятник є історією міста” і “цю потвору треба знести/винести в окрему резервацію-музей радянського періоду” для самого пана Юрія?

Мабуть, усе-таки це ступінь ідеологічної заанґажованості того чи іншого об’єкта в комуністичну систему. Наприклад, коли з відомого монумента перед т. зв. білим будинком у Франківську зняли голову Леніна, цей монумент перестав бути комуністичним і став національно-патріотичним (сміється). Естетично він мені все одно не подобається, але політично спротиву не викликає. Тим більше, я завжди показую його принагідним гостям із Заходу, розповідаючи історію про голову Леніна та її демонтаж. Тобто за великим рахунком це дещо курйозальний артефакт, який можна дуже різнопланово коментувати.

– Зараз більшість заходів, що проходять в Україні, можна умовно поділити на дві групи. Перша – авангардні фестивалі з поміркованою кількістю шок-контенту (в хорошому значенні цього слова) для непідготовленого глядача та величезною солянкою стилів, ментальностей і підходів. Друга – класичні поетичні вечори, фестивалі музики, які будь-хто сприйме більш-менш позитивно, без виклику різких емоцій. Який спосіб залучення “пересічного українця” до мистецтва, на вашу думку, є дієвішим у плані масовості і якості?

Масовість обов’язково вступає у конфлікт із якістю. Це аксіома. Тому я не обмежувався б однією з умовно визначених груп, а поєднував би фестивалі різного штибу (масові з «шоковими») в межах країни, реґіону, міста, містечка – та будь-якого задуп’я. Тут не повинно бути війни на витіснення, а швидше взаємодія у співіснуванні.

– Боюсь, чи не здасться моє питання “хамством”, але все ж ризикну. Чому всі можливі премії і відзнаки завжди дістаються пану Андруховичу? Ну не вірю я, що більше в Україні немає достойних. Я навіть впевнена, що є. Чого тут більше: потрібних зв’язків, грамотного піару, здатності бути в потрібний час у потрібному місці чи всього разом?

Якщо вас так хвилює питання премій, то ви маєте бути в ньому добре поінформована. У зв’язку з чим – не вводити в оману інших, стверджуючи про «всі можливі премії і відзнаки», що «дістаються Андруховичу». Мою першу, єдину й останню премію в Україні («Благовіст», була така) я отримав далекого чи то 1993, чи 94-го року. Майже 25 років тому. Я, не дай Боже, на цю обставину зовсім не нарікаю – просто наводжу як факт. Якщо ж ви мали на увазі закордонні премії, неукраїнські, то в нас є ще з добрий десяток авторів, які їх отримували і, дякувати Богу, отримують. Тому не будьте несправедливою й упередженою, щоб зайвий раз не ризикувати (сміється).

– Будь-яке творіння у автора викликає певний емоційний стан, який іноді і скеровує творіння у певне русло… Як відбувається “ліплення із глини” у вас? Беруть гору емоційні переживання над первинним задумом чи є задум і творіння спрямоване на генерацію певних емоцій у вас і, відповідно, у читача?

Спершу з’являється навіть не задум, а, як я це називаю, імпульс. Тобто проблиск ідеї, настрою, стану – чогось такого. Задум виникає трохи згодом як наслідок обдумування цього імпульсу. Я люблю думати, причому повільно, по кілька разів проходячи одними й тими ж лабіринтами, повертаючись на вихідну лінію, перевіряючи маршрути, якими вже ходив. Але ще більше люблю уявляти. Тому фантазія, вигадливість, уява є, з мого погляду, обов’язковими для пристойного письменника рисами. Якщо, прописуючи певну ситуацію, ти не занурився в неї з головою та емоціями, добра не жди.

– У «Таємниці» ліричний герой пише вірші на прогулянці зі своїми дітьми, які лежать (сидять?) у возиках, далі він пише в основному прозу. Невже поезія в житті чоловіка зникає, коли виростають його діти?

Там трохи не так, у «Таємниці» я віршів на прогулянках із дітьми не писав, а складав їх у голові – рядок за рядком. Записував я їх уже готовими дещо пізніше. Загалом же я тоді вигадав собі таку штуку, що, мовляв, поетом варто бути до 30-ти, а потім треба зав’язувати. У 30 років, буцімто, завершується молодість і продовжувати писати вірші трохи кумедно. Це не був маніфест чи якась програма, просто так я все те собі уявив, і вірші справді від мене пішли геть, щойно мені перевалило за 30. Я не писав їх дев’ять років, а потім знову захотілося. І тепер щохвилини може захотітися. З віршами краще нічого не планувати наперед, їхній сенс – у неочікуваності.

– На «Porto Franko» під час звучання «Літографій» (гарно було, дякую) Юрій Андрухович був у футболці із зображенням одного з “далекосхідних святих”. То просто класна футболка чи щось символічне?

Футболку від SIRKO (Independentclothingbrand) я отримав у подарунок до прем’єри «Енеїди», яку ми зіграли цього року на Книжковому Арсеналі. Кожен з нас вибрав собі одну з їхніх футболок. У такий спосіб SIRKO підтримали наш проект, за що їм моє окреме дякую. На моїй футболці зображено такого Вогняного Будду, і там є напис під ним, але він маленькими літерами, то ви могли не роздивитися: «Згоріла хата – хай горить сарай». Тобто Будда – наш, український.

– В 2010 году Андрухович говорил, что Донбассу и Крыму нужно предоставить возможность отделиться. Что он думает об этом сейчас?

Тепер я думаю, що їх треба максимально використати для розвалу Росії – раз уже вона мала необережність у них полізти. Думаю, що так воно і станеться.

– Коли з’явиться в продажу студійна версія «Літографій»? Чи буде окремий тур на підтримку виходу диска?

Про тур нічого не знаю, а диск має вийти до кінця жовтня. До речі, про «студійну версію». Запис відбувався минулої осені з польського боку Біловезької пущі, де ми гостювали у друзів, і вони люб’язно надали нам для музикування стару дерев’яну стодолу. У ній ми й записали весь матеріал, бо виявилося, що це акустично дуже добрий простір, який варто було би спеціально будувати для звукозапису, а тут він стоїть готовий. Потім ще Томек трохи почаклував у Варшаві зі зведенням, але не занадто.

– Спитайте Андруховича, щоб разом з Жаданом посприяли, аби на «Громадському радіо» були поетичні читання сучасних українських поетів. Бо я просив, але мені не відповіли, а мені й людям не вистачає. Не потрібно, щоб це була окрема передача, а просто вибіркові поетичні вставки між передачами. Ну ду-у-уже не вистачає! Тож прошу поета заступитися за малих. Дякую!

Сподіваюся, що Іра Славінська з «Громадського», як і Андрій Іздрик звідти ж, це інтерв’ю побачать.

– Колись давно ви говорили, що у нас з росіянами є шанс на примирення і порозуміння, як колись ми розпочинали примирення з поляками, що в Росії теж є нормальні люди. Що ви думаєте зараз, коли триває війна вже кілька років, який ваш прогноз? Колись і ця війна закінчиться, чи будуть якісь гуманітарні контакти, взаємні культурні впливи, чи тільки глуха ізоляція? Чи можлива в принципі повна ізоляція від близького сусіда? Чи зможемо ми колись почуватися безпечно поруч з ним?

Безпечно, думаю, ніколи. Повна ізоляція також неможлива. Шанс на примирення і порозуміння, до якого, мені здається, українці готові щохвилини, має визріти не в нашому, а в російському суспільстві. Подібно, як після Другої війни в німецькому суспільстві повільно визрівало відчуття провини й сорому за нацизм. Отак і з Росією. Але щоб це виглядало справді подібно, Росії так само слід зазнати нищівної, катастрофічної поразки. Ця поразка їй потрібна навіть більше, ніж нам.

– Тут питали про сучасні твори, а я маю подібне питання про несучасні. Українська радянська література була однією з найбагатших у Союзі, але вистачало ідеології, соцреалізму. Чи є такі книги, створені українськими радянськими письменниками, які варто було б прочитати сучасним молодим українцям? Або забути всю радянську літературу, як страшний сон, та йти далі?

Ні, чому ж. Не вина, а біда багатьох із тих письменників – їхня радянськість. І все ж там були романи Загребельного, проза, коротша й довша, Валерія Шевчука, геніальна поезія багатьох шістдесятників. Чи ще раніше: Яновський, Довженко, Хвильовий… Можна б непогану бібліотеку назбирати.

– Прохання прокоментувати Нобеля для Ділана та його промову (подейкують, що Боб зайнявся плаґіатом) з цього приводу.

Нічого не знаю про промову, видать, пропустив щось. А щодо самого присудження – я дуже зрадів і там, де міг про це висловитися, висловлювався в тому дусі, що це геніальне рішення комітету. Воно якось оновило цю трохи підтоптану премію, освіжило її.

– Як пан Юрій ставиться до творчості Пелєвіна?

Значно краще ставлюся до творчості Іздрика.

 

– У 2010-му пан Андрухович готовий був віддати Крим і Донбас, у 2014-му – закликав воювати за Донбас до останнього українця. Чи змінилася позиція за три минулих роки?

«До останнього українця» я точно не казав, бо це не в моєму стилі. Тобто зайвого мені не приписуйте. Загалом же відповідь проста: не так «за Донбас», як «на Донбасі». Якби 2014-го українці відмовилися воювати на Донбасі, то нині довелося б воювати у лісах під Львовом. Тому вибору, воювати на Донбасі чи не воювати, фактично не було. Та й тепер немає.

– Сучасна молодь досить жваво цікавиться сучасною українською літературою. Який би свій твір пан Юрій рекомендував для вивчення в школі?

Або всі без винятку, або жодного. Я ставився б до шкільних занять із літератури дуже диференційовано. В одних аудиторіях є достатній рівень, а в інших він далеко не достатній. Є всілякі навчальні заклади – одні з нахилом до гуманітарних дисциплін, інші без такого нахилу. Все це треба враховувати, вибираючи ті чи інші тексти для вивчення. Знайома поетеса зі Сербії розповідала, як років тому з 15 вона працювала бібліотекаркою у сербській школі, де учні записувались у неї в черги за моїм романом «Перверзія».

– Що принципово нового заслуговує на увагу у світовому мистецтві зараз (у музиці, літературі, кінематографі і т. ін.)? Наприклад, мене просто вразили мультфільми Pixar «Думки навиворіт», «Тачки-3».

Треба й собі подивитися. Хоч я ні «Тачок», ні «Тачок-2» дотепер не бачив. Тяжко буде втягнутися.

Загалом же я не відстежую спеціально, що там такого принципово нового поз’являлося. З музики переслуховую мінімалістів (перш усього Філіпа Ґласса, але не тільки). Із серіалів переглядаю «Фарґо» братів Коенів і ніяк не дочекаюся продовження «Молодого Папи». З літератури – будете сміятися – «Харків 1938» Ірванця, після чого мусив узятися за перечитування його «Рівне – Ровно», бо обіцяв написати передмову до видання його німецького перекладу.

– Кого з поетів зараз перекладаєте або маєте намір перекласти найближчим часом?

Трохи перекладав сучасного німецького поета Яна Ваґнера, дуже стильного. Трохи з ним намучився, але воно того варте було. Його збірка має вийти до цьогорічного львівського Форуму. Ділана перекладати поки що відмовився. Але можу ще здуріти і взятися.

– Кому можна вірити?

Вірте собі – і все поукладається в найкращий спосіб!

Підготував Олег ГНАТІВ