Днями

КОМІСІЯ

Брат був у складі комісії з узаконення самовільних будівель. До них довго ходила жінка середніх років, намагаючись оформити якусь прибудову до будинку. Дуже інтелігентна, терпляча. Їй кожного разу висловлювали нові зауваження і відправляли за якоюсь новою довідкою. Вона все уважно вислуховувала, скрупульозно записувала в зошит і поверталася через місяць, знову отримувала зауваження, знову йшла за черговою довідкою. Так тривало близько року. А під час її останнього візиту хтось із комісіонерів, мабуть, через недогляд, категорично заявив, що прибудова не може бути узаконена з такої-то причини. Жінка впала в ступор на пару секунд, потім обклала всіх присутніх і деяких відсутніх представників влади триповерховим матом, жбурнула в них документи, розвернулася і вийшла не попрощавшись, голосно гримнувши дверима. Першим прийшов до тями голова. Він встав, зібрав всі папери і задумливо промовив, звертаючись до членів комісії: “Доведеться узаконити”.

Якось

КОТИК

Ми з товаришем по кімнаті в гуртожитку у веселому настрої і трошки напідпитку їдемо в метро. Народу повно, стоїмо, тримаючись за поручні. Прямо навпроти нас сидить миловидна дівчина років 20 з кошеням на руках. Мій товариш, звати його Василь, хвилини три з розчуленням, навіть аж з німим обожнюванням і неприхованим захопленням заворожено дивиться на сплячого звіра. Дівчина перехоплює його погляд, виражає дику гаму почуттів. Вони з хвилину дивляться один одному в очі, в цьому погляді стільки всього… Любов до кішок, до всіх домашніх улюбленців, до всіх котячих і собачих, а заодно і до всього живого…  І тут, не розриваючи цього трафіку почуттів, Василь з придихом видає: «Можна погладити?» Дівчина, злегка збентежено: «Звичайно…» Василь ніжно гладить… ні, не кошеня, а груди дівчини (було це влітку, блузка тоненька, та й погладити там було що), дівчина червоніє, Василь галантно виголошує: «Дякую». Народ навколо лежить пластом, дівчина вилітає на наступній зупинці.

Колись

ВИБІР

Знайомий розповів.

Пару років тому, за кілька днів до Нового року, пощастило мені трохи підзаробити в ролі Діда Мороза. Робота неважка, самі розумієте, а оплачується люблячими батьками досить непогано. Словом, заробив я енну суму грошей, віддав все дружині, тим більше, що вона мені допомагала трохи. Зустріли Новий рік, особливих справ немає, тому днів три навіть не виходили з квартири. Поїли, випили, подивилися телевізор, поспали. І так всі три дні. Зрештою ми занудьгували, і в її світлу голову приходить ідея. «Слухай, а давай поїдемо в ******* (сусіднє місто) на шопінг. (Річ у тому, що, живучи на околиці, нам все одно, куди їхати. Поїздка в центр нашого міста і в центр сусіднього займає той самий час). «Навіщо?» – питаю. «Ну, щось тобі купимо. Ти ж заробив». Мені стало приємно. Дбає, чорт забирай! Поїхали. Один магазин, другий, третій… У шостому або сьомому за рахунком при нашій появі знудьговані дві дівчини-продавщиці підхоплюються і підходять до нас з черговою фразою: «Вам чимось допомогти?» І тут я, зробивши страдницьке обличчя, видаю: «Так, дівчатка, допоможіть, будь ласка. Річ у тому, що ми спеціально приїхали з ********* щось мені купити і заходимо вже в сьомий за рахунком магазин жіночого одягу, але я нічого не можу собі вибрати!» Треба було бачити обличчя моєї дружини… Вона вилетіла з магазину, як ошпарена. Так ми нічого й не купили.