Андрій Маруда – талановитий івано-франківський скрипаль. Кар’єра професійного виконавця, гастролі з симфонічним оркестром по всьому світу. Потім хвороба, повернення додому, пошуки себе. Зараз Андрій живе в Іспанії у монастирі, займається професійно музикою і далі.

«Галицький кореспондент» розмовляє з музикантом.

 

– Андрію, вже років десять ти живеш в Іспанії, у дивному краї басків. Як так сталось, що ти там опинився?

Я був абсолютно незадоволений своїм життям, не було мотивації, мети, бо машина, хата і сім’я — це не мета. Це щось по дорозі… Але не мета! Працювати на якогось псевдопана в Україні, який зранку встає, і перша думка, що виникає в його черепушці, – це як тебе обікрасти (а сам зеленого поняття не має, в чому полягає твоя робота і скільки на це потрібно сили і часу), та ще й в компанії, де люди носять по сім масок на обличчі, – не те що не подобалось, а викликало відразу. А це та сила, яка шкодить твоєму здоров’ю, приносить біль твоїй родині, близьким… Тому, коли все це досягнуло якоїсь логічної межі, мені задзвонив мій шкільний друг дитинства з Іспанії і запропонував приїхати туди. Я навіть не задумувався. Тим більше, побувавши з концертами в цій країні, я дуже хотів туди повернутись. І так склалося.

– Ти живеш у монастирі, розкажи детальніше про своє життя там. Чим займаєшся, чого не очікував зовсім, коли потрапив туди, що тебе найбільше здивувало, а що розчарувало? Адже життя в монастирі – досить закрита тема, і багато людей міфологізують його. Наскільки це відповідає дійсності?

Мої плани – не ваші плани, мої дороги – не ваші дороги. Так натякнув людям Бог через пророка Ісаю… І цим дуже багато сказано. Я не монах, хоч вже шість років живу і працюю в бенедиктинському монастирі “Monasterio de Santa María de Estíbaliz” як капельмейстер, граю меси, співаю, тобто веду повністю музичну частину. Пропозиція іти вчитися на священика і присвятити себе чернецтву залишається в силі, але який з мене монах, я ж так люблю добру компанію (сміється). Хоча тут я повернуся до перших слів щодо Божих планів на нас.

Найголовніше – це та атмосфера, в якій я зараз живу, в чомусь містична, чимось навіть дає можливість відчути себе в середньовіччі. Вона мені дуже подобається, я навчився слухати тишу… І дійсно (хоча це вже хтось сказав раніше) я приходжу до себе. Сідаю в крісло з кавою, навколо – тиша. Може, для когось це самотність, а я себе відчуваю в такі моменти вільним.

– Баскія – це гори, а про басків відомо, що це запеклий і волелюбний народ, такі собі іспанські гуцули – чи правдива ця аналогія? Розкажи детальніше про свої враження від людей, міста і місця, де живеш?

Віторія-Ґастейс (Vitoria-Gasteiz) була обрана кілька років тому зеленою столицею Європи. Місто дійсно дуже чисте й зелене. Перше, що мене здивувало, – це армія прибиральників, які пішки і на маленьких машинках щодня о 4-ій ранку починають пуцувати місто до кришталевого блиску. У нас в багатьох квартири так не виглядають!

Люди привітні, усміхнені. Якщо йдеш серед ночі і навпроти буде йти баск — він з тобою привітається, а не чікне ножичком. Баски – сильний народ духовно, вони бережуть свою мову, культуру, вони не вважають себе іспанцями, іспанська мова для них чужа. От уяви собі: який з Прохаська москаль, то такий самий з баска іспанець!

А ще в них є прекрасна риса характеру: це виживати серед великої конкуренції. Тому стати професіоналом для молоді — це стиль життя. От і давайте подумаємо, чому вони так живуть?.. Бо люблять себе і свою націю, поважають Бога, працюють, знають собі ціну і не дають себе обкрадати. А в нас такий талановитий народ, але, на жаль, більшість зараз – це дилетанти широкого профілю. Дитячі недопсихологи пишуть музику, недокулінари роблять веб-сторінки, недохіміки б’ють людей в під’їздах, а кожен другий колгоспник – тепер діджей. Слава Україні! Але тій, за козацтва, а цій – дай Боже, вигребти.

– Що там відомо про війну в Україні? Як ті люди реагують? Адже не секрет, що москальська пропаганда промиває мізки не тільки своїм, а й європейцям?

Москалів-туристів тут приймають, але як якихось єті. Чекають, щоб ті понажиралися і показали своє правдиве лице, а потім шкіряться з них. Насправді їх мають за худобу, за примітивних перманентно п’яних варварів. Жінки їх бояться, бо кажуть, що то якесь таке чудо, дії якого на наступні 30 хвилин передбачити неможливо. Так воно і є фактично. А чоловіки дивляться далі і бачать в москалях світову загрозу, бо ця величезна секта під назвою Росія на чолі з антихристом – це пряма загроза всьому культурному суспільству, взагалі життю!

А про Україну вони говорять так: що москаль прийшов туди, де його чекали з обіймами. Не в Карпати, а до своїх. Тому немає нічого дивного в цій анексії Криму і в тому розваленому Донбасі.

– У тебе була потужна кар’єра талановитого скрипаля: симфонічні оркестри високого рівня, конкурси, гастролі, поїздки по світу, і раптом – ти в монастирі. Ностальгії за тим життям немає? Що ти знайшов для себе в монастирському житті, адже воно пов’язане з певними обмеженнями?

Якщо задуматися, то втратив я щось чи набув? За той час, поки працював в оркестрах, я поїздив по світу, але гастрольні поїздки – це не подорож. Це так, якби ти раз моргнув оком в іншій реальності і на тому все закінчилось. Я втратив здоров’я, яке вже не повернути, в цій гонці за лаврами втратив найдорожчу мені дівчину, яку жодна не змогла і не зможе замінити. Тому все, що я зараз хочу, – це чистого повітря, спокою, але не померти (сміється)…

І я це зараз маю. А якщо в мене це є, то я працюю із задоволенням, я вкладаю душу, і мені за це дякують (і не тільки на словах). Знову ж таки, я не монах, і якщо зроблю якийсь крок в цей бік, то це буде називатися облат. Облат – це той, хто належить до ордену, хто живе за його правилом, але має певні свободи: може виходити, від’їжджати, заробляти, може залишити монастир врешті-решт…

– Ти продовжуєш займатися музикою? Яким чином? Розкажи детальніше.

Музикою я живу. І дуже різною. Від григоріанських хоралів до техно. У світі є дуже багато цікавої музики, і обмежувати себе через якусь міфічну причетність до богеми чи до худоби нема сенсу. Є море бездарних сучасних класичних ”богемних” композиторів і виконавців, так само, як і в рок-, і в техномузиці.

– Життя в монастирі… Наскільки воно наблизило тебе до Бога? Як ти це відчуваєш, за чим шкодуєш і чому радієш?

Не думаю, що монастирське життя мене наблизило до Бога, думаю, що то Бог мене приблизив до монастирського життя.

– Монастирські жителі – цікаві люди? Може, якусь людську історію розкажеш?..

Гарно сказав – “монастирські жителі”! От я собі колись уявляв, що монастир – це якесь таке місце, де живуть ангели, де не ходять, а вже парять над землею. Але вже через місяць я переконався в тому, що це цілком нормальні люди, які теж мають свої плюси і мінуси, але метою їхнього життя є присвятити себе служінню іншим і таким чином — Богу. Навчитися втрачати і цим самим здобувати, не дійти переможцем до фінішу, а підняти і дотягнути брата. Як казав вже покійний падре Хосе, який був справжнім монахом, баском, дуже доброю людиною і видав купу дитячих казок: “Андрію, я часом сам не знаю, чи то мої брати, чи то мої свекрухи”(сміється)…

Так що якихось таких драматичних історій чи доль немає. Тут люди за покликанням живуть, трудяться і моляться. От особисто для мене цей монастир, якщо уявити, – це карета, яка їде вночі, кучер спить, старі коні знають дорогу і біжать впевнено, а ті, що молодші, часом збиваються з ритму, але ненадовго, а ті, що взагалі ще шмаркачі мого віку, бігають щасливі навколо карети, але далеко не відбігають, бо старі коні кличуть (сміється)… Ось така картина!

– Як ти бачиш Україну і цю всю ситуацію звідти? Що, на твою думку, зараз твориться у світі?

У світі – біда, але ця біда є наслідком нашого життя, наших думок, ненависті, заздрості, агресії. Воно ж якось мусить повернутися, якщо не знайде адресата.

– Додому тягне? Як борешся з тугою за Батьківщиною?

Я майже щодня говорю з батьками, з друзями… А що там такого дорогого я залишив? Розбиті вулиці, п’янки, бруд, дволичні псевдодрузі-змії і шахраї? Може, зараз все змінилося? Не думаю, що якось кардинально. Батьківщина не винна, що держава така жахлива. Україну я люблю дуже і допомагаю, як можу, але там мені нема що робити…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ