Протягом багатьох століть поряд з нами, українцями, живе такий древній народ, як євреї. Чи так багато ми про них знаємо? А особливо про їхню історію в нашому краї. На жаль, здебільшого наша уява про них наповнена стереотипами, пересудами та здогадками. Спробуємо сьогодні, дорогі читачі, відкрити для вас кілька сторінок з їхньої історії в Галичині на прикладі міста Коломиї – столиці Покуття.

Варто зазначити, що історія євреїв в Галичині є недостатньо вивченою, а якщо говорити про коломийських євреїв, тут варто відзначити дослідників Івана Монолатія та Любов Соловку з Івано-Франківська. Серйозний вчений, який вивчає євреїв в Україні, приречений знати, окрім тоді пануючих мов, ще й ідиш – діалект німецької мови із вкрапленнями івриту та інших мов – ним послуговувалися українські євреї у повсякденні, використовуючи гебрейську абетку.

Попри те, що перша писемна згадка про Коломию є в Іпатіївському списку під 1241 р. (стосується літописної «коломийської солі»), на перше документальне свідчення про присутність у цій місцевості євреїв натрапляємо за 1466 р., коли згадується один єврей – збирач податків. Згадка про євреїв саме у Коломиї датується 1563 р., а свідчення про першу організовану єврейську громаду у чарівному місті над Прутом знаходимо у 1569 р. Вона була створена окремими сім’ями львівських євреїв, що «охоче переселилися до Коломиї, де могли вільно провадити власні торгівлю і ремесло». З цього часу єврейська громада активно збільшувала свою чисельність. Відомий львівський історик, проф. Ярослав Грицак зазначає: «До приходу контрреформації Річ Посполита втішалася славою «єврейського раю». Окрім традиційних ролей, які виконували євреї в середньовічній Європі, – королівських слуг і радників, лихварів і купців, лікарів та вчених, була ще одна, місцева. А саме: потреба колонізації східних територій. Існувало правило, знане з німецьких земель: якщо хочеш зробити місто заможнішим, посели там євреїв».

У Середньовіччі були чіткі заборони для євреїв на певні види заняття – наприклад, землеробство. Тому вони заповнювали ті ніші в суспільстві, що залишалися вільними чи до яких їх змушували обставини. Землевласники, щоб забезпечити собі постійний прихід грошей, здавали євреям в оренду господарство. Також продавалось монопольне право на продаж алкоголю, що нерідко був чи не єдиним доступним предметом розкоші для бідняків.

Зафіксовано, що у 1765 р. в Коломиї проживали 1 072 євреї: переважно купці, крамарі, посередники, орендарі різних промислів, здебільшого солеварень. У 1861 р. на 15 000 городян налічувалося 8 300 євреїв. А за 1869 р. статистика дає інформацію уже про їх кількість у 9 019 осіб.

Для створення уявлення про тогочасний стан міста наведемо цитату з четвертого видання німецькомовного «Енциклопедичного словника Маєра» (Відень – Лейпциг) за 1885-1892 рр., де є така інформація: «Коломия – місто, розташоване на родючій рівнині в Південно-Східній Галичині, на Пруті і залізниці «Львів – Чернівці». Має католицьку й греко-католицьку парафіяльні церкви, синагогу, ратушу, вищу реальну гімназію, навчально-виробничу майстерню для гончарства і (1880 р.) 23109 мешканців (зокрема 12773 євреї), нафтопереробний завод, парафінове виробництво свічок, ткацьке виробництво, а також значну торгівлю матеріалами. Коломия – місце розташування окружного управління. Приміська залізниця веде з Коломиї до багатих покладів гасу в її околицях (Печеніжин, Слобода-Рунгурська). Коломия мала б виникнути з римської колонії, а пізніше була столицею Покуття. У ХV-ХVI ст. вона постраждала від молдаван і татарів. Маленьке передмістя Маріягільф – це швабське поселення з часів Йосифа ІІ».

Кількість євреїв на поч. ХХ ст. і далі поступово зростала. Так, наприклад, на 1911 р. в Коломиї, разом з приміськими селами Дятьківці і Шепарівці, проживало 7 850 греко-католиків, 8 244 римо-католиків, 16 750 юдеїв (51% населення міста).

І досі у нас панує стереотип, що усі євреї були дуже багатими. Проте історична наука його спростовує. Насправді, заможних євреїв була явна меншість, а більшість жила доволі бідно. Зокрема, не випадково Коломию відвідував і один з найвідоміших єврейських письменників – Шолом-Алейхем (1859-1916), який на початку 1906 р. дорогою до Швейцарії чотири дні провів у місті, описавши згодом життя і побут галицьких євреїв в оповіданні «Брехня». Дія оповідання відбувається в потягу до Коломиї, а з розмови двох пасажирів, одним з яких є сам автор, дізнаємося, що в Коломиї припадає на «одного багача ледь не тисяча бідняків, щоб не наврочити». Ще одне підтвердження того, що загалом життя єврейської більшості було непростим, нам залишив відомий австрійський письменник, народжений у Львові, Леопольд фон Захер-Мазох (1836-1895): «…Якщо комусь захочеться намалювати невеличку картину Галичини, то нехай поїде на ярмарок до Коломиї. Там він опиниться на форумі давньої римської колонії. Серед штовханини гендлярів, що пропонують, купують, сновигають туди й сюди, він побачить, як перед ним пропливає в розмаїтих обличчях дивовижна країна. Йому здаватиметься, що він то на багдадському базарі, то на церковній площі якогось села у Шварцвальді. Як і там, ударять по руках смаглявий вірменин з довгим чубуком та білявий шваб з короткою файкою у кутику уст, відчуття алегорії проймає його, і він бачить, як Схід та Захід простягають один одному руки. Жоден край багатонаціональної монархії не запропонує йому такої картини – ані Угорщина, ані Далмація, жоден – такої повноти протилежностей…»

Відомий дослідник коломийських євреїв, проф. Іван Монолатій зауважує: «Позитивну роль у розвитку української національної культури відігравали єврейські дрібні підприємці, зокрема власники невеликих друкарень. Як правило, провінційні єврейські друкарні у Східній Галичині мали українські шрифти і друкували значну кількість книжок та періодики українською мовою. Серед них чільне місце посідає друкарня Вільґельма Бравнера (Wilgelm Brauner) (роки існування: 1905-1923) і відоме видавниче підприємство коломийського купця Якова Оренштайна (Jakob Orenstein) (роки існування: 1903-1919). У друкарні першого виходили у світ науково-популярний тижневик «Поступ», часопис для народу «Хлопська правда», орган українсько-руського учительства «Прапор», політико-економічний часопис «Право народу», євангелицький часопис «Віра і наука», безпартійний, становий часопис «Голос дяків», селянський двотижневик «Плуг», журнал молодої літератури «Зеркало» та ін.».

У заснованому в 1903 р. Яковом Оренштайном видавництві «Галицька накладня» виходили твори Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, С. Руданського, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, А. Крушельницького, С. Яричевського, Л. Гринюка, Р. Кіплінґа, Л. Толстого, Л. Андреєва, А. Франса, Б. Шоу тощо. Цей внесок єврейського видавця для розвитку української культури першої третини ХХ ст. є загальновизнаним в сучасній українській науці. Зокрема, минулого року в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» вийшла монографія уже згадуваного проф. Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Івана Монолатія «Вічний Жид з Коломиї. “Українець” Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн». Автор сміливо називає цього книговидавця українським.

В час Першої світової війни через політику, що проводилася російськими військами в окупованих районах Галичини у 1914-1915 рр., єврейське населення Коломиї було доведене до ще більшої бідності, багато євреїв загинуло під час погромів, осквернено божниці, а сіоністський часопис закрито.

Для більшості коломиян Листопадовий зрив 1918 р. та проголошення створення Західноукраїнської Народної Республіки були несподіванкою. Очевидець тих подій написав: «Серед українців безгранична радість, серед жидів – вичікування та все ж замітне вдоволення з порядку і спокою на вулицях». Було проголошено свободу слова, віровизнання, недоторканність особи, свободу виборів та ряд інших конституційних гарантій. Уряд ЗУНР та органи влади на місцях сприяли розвитку національних меншин. Як приклад цього можна назвати видання у 1919 р. в друкарні Коломийської української окружної військової команди невеличкої за обсягом, проте вагомої з погляду розвитку єврейської культури брошури мовою ідиш «Ключ до читання жидівського друку».

Також після 1918 р. (а Коломия в 1919-1939 рр. входила до складу Польщі) розрив економічних зв’язків з Молдовою і Валахією та антиєврейські економічні заходи польського уряду викликали серед єврейського населення Коломиї посилення бідності, і община стала поступово зменшуватися (приблизно з 19 тис. в 1919 г. до 15 тис. в 1939 р. від загальної кількості жителів 44 000 людей). Це було спричинено переважно еміграцією до Америки та Ізраїлю.

Уродженець Коломиї, український громадський діяч та композитор Василь Витвицький (1905-1999) так згадує атмосферу міста міжвоєнного періоду: «Коломия мала приблизно 40 тис. мешканців, у тому числі яких 40% жидів, 35% поляків і 25% українців. Свою досить малу чисельність українці компенсували тим, що навколишні села були майже суто українські. Звідси напливали учні до середніх шкіл, звідти припливали людські маси, що наповнювали церкви, налюднювали всякі національні та культурні святкування та спортові явища. Життя пливло у місті трьома герметично відокремленими течіями. Українці, поляки і жиди творили щільно замкнені групи, щоб не сказати гетто. Так було на полі мовному, товариському, культурному, політичному й релігійному. …Сам центр міста замешкували суцільною масою жиди, зате поляки й українці перепліталися по дальших вулицях. Українці мали діло з поляками майже виключно по урядовій лінії, зате з жидами – по купецькій і промисловій. Для вичислення приватних українських крамниць не треба було навіть пальців однієї руки, зате діяли… кооперативні крамниці, як… «Учительська спілка», «Народна торгівля», крамниця з господарським знаряддям тощо».

На превеликий жаль, історія єврейської Коломиї після 1943 р. майже повністю припинилася. Причиною цього був Голокост, який здійснювався нацистами на підконтрольних їм територіях під час Другої світової війни. Тільки невеликій кількості коломийських євреїв вдалося вижити. Більшість євреїв, які жили в Коломиї після війни, фактично не мали нічого спільного з місцевими довоєнними євреями і, як правило, прибували з інших регіонів СРСР чи УРСР. Практично уся єврейська молодь Коломиї, що визнавала свою етнічну приналежність, емігрувала в роки української незалежності до Ізраїлю.

 

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ